Порох із драконових кісток

— Голос у тебе якийсь дивний, — сказав Стефан-Миколай. — Проблеми?

— Не дочекаєтесь, — відгукнулася Марта, може, трохи різкувато.

Цікаво, подумала, — те, що я збираюся звільнитись до бісової матері з Інкубатора, це проблеми? Чи їхнє вирішення?

Штоцу вона нічого не сказала, із журиками своє відпрацювала і навіть із Паулем, здається, поводилася пристойно. Але для себе все вирішила. Винний він там чи ні, а доглядати за єгеревим виплодком — без мене, будь ласка!

Найобразливіше, що Штоц не зрозуміє. Слова не скаже, але засмутиться, це напевно. Надто добре думає про інших. По собі міряє. А Марта — не Штоц! І не треба чекати від неї покори чи там, блін, прощення! Не треба!

Проблема — так, проблема! — полягала, власне, у тому, що з грошима тоді настане повний капець. Якби хоч Губатий не спалився… чи вони б не пообіцяли пану Клеменсу позбутися тих кісток…

Але Губатий спалився, і вони пообіцяли. Все, крапка.

Нема про що думати.

— Ти зараз де? — обережно спитав Стефан-Миколай.

— На кладовищі, — відповіла Марта. — Як і домовлялися, іду до Цеглин. А ви що?.. Ви взагалі на місці хоча б?

— Тут така справа, — сказав Стефан-Миколай. — Облом. Невдачка.

— Тільки не кажи, що рибки знову поздихали і Ропуха відрядила вас по наступну порцію!

— Поздихали — так, але ніхто нас нікуди не відряджав. Тому я навіть встиг витягти пакунок із підсобки й переховати.

Марті кортіло заявити, що ідея з підсобкою їй одразу не сподобалась. Але ж неправда: у вівторок вона, як і Чепурун, вважала її геніальною. Підсобка за кабінетом біології виводила на горище, від якого в Стефана-Миколая були ключі. Так уже склалося, що юний Штальбаум був у школі — і цілком справедливо — на особливому рахунку; йому дозволяли багато такого, що іншим ніколи в житті й не світить. На горищі, ясна річ, зберігався телескоп, і було облаштовано шкільну обсерваторію, але, по-перше, телескоп розбили ще минулої весни, а по-друге, астрономію два роки поспіль викладала Ропуха, котра славилася лінню і клаустрофобією. Тож горище використовували власне як горище — складали там різноманітний мотлох: зламані парти, розбиті акваріуми та пошарпане навчальне приладдя часів мало не Першої пацючої війни…

«Віднести туди кістки — все одно що заникати листок посеред лісу», — захоплено виголошував Чепурун.

Ну… заникали.

— А переховав навіщо? — похмуро поцікавилась Марта. — Вирішили розтягнути задоволення? Чи збираєшся все-таки шукати рештки щелепи і вже потім?..

— Ні, — сказав Стефан-Миколай. — Не збираюся.

І щось у його голосі позбавило Марту бажання далі вправлятися у дотепах.

— Винести ми не могли, — пояснив Стеф. — Приїхали єгері, із собаками. Може, Ропуха щось підозрює, може, ще хтось — словом, вирішили, що рибки дохнуть не просто так.

— Знайшли?

— Здається, ні…

Тут уже Марта не витримала:

— Що значить «здається»?! Блін, це в тебе така гра, типу відгадайки?!

— Це значить, — спокійно відповів Стефан-Миколай, — вони приїхали й поїхали. І зробили вигляд, що нічого не знайшли. Але, Марто, їм же одних кісток буде замало. Якщо знайдуть — захочуть дізнатися, хто приніс. І навіщо. А після того як взяли Губатого, сама розумієш, нікому на думку не спаде, що це чийсь жарт: підкласти і подивитися, як дохнуть гуппі.

— Гаразд, — сказала Марта. — Ти маєш рацію, вибач. Де ви зараз?

— Сидимо у мене вдома. Думаємо от, як зізнатися діду. Слова ми не дотримали — і не дотримаємо, чого вже там. Хоча Чепурун козириться.

Марта Чепуруна розуміла: зізнатися Стефовому діду — значить повернути гроші, інакше вийде не по-людськи. Нечесно. А Чепурун — він, звичайно, базікало і шелепа, але підлот не робитиме. Шкода його. Навіть більше, ніж себе: у нього взагалі жодного шансу тоді. Хіба десь у далеких закордонах знайдеться не менш далекий і заможний родич. Такий, щоб усе заповів Чепурунові й миттєво помер.

Простіше виловити у колодязі трибажаннєву щуку. Чи злітати на Юпітер.

— Не зізнавайтесь поки, — сказала Марта. — Відвезти на звалище — це не продати, щось вигадаємо.

— Ти хоч усвідомлюєш…

— Все, годі скиглити. Приїду — обговоримо.

Вона скинула дзвінок і якось навіть збадьорилася. Можна було не думати про Штоца і дрібного Будару хоча б трохи. Коли піклуєшся про інших, це класно відволікає від власних проблем.