Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
А потім ліг на чийсь гробівець і запхав патичком у щілину кілька клюсок.
Раптом у гробівці почувся шурхіт, щось крекнуло і важкий скреготливий голос озвався:
— Іди-йди собі, принесеш мені клюски опівночі!
Хлопець дуже налякався і втік додому. Увесь вечір ходив сумний, зажурений, ані слова нікому не кажучи. Але ніч проминула спокійно. Проте наступної ночі рівно опівночі хтось почав стукати у вікна і гукати:
— Де мої клюски?! Неси мої клюски! Клюски неси!
У хаті всі сполохалися і не знали, що мають чинити. А хлопець боявся признатися, що сам же й розбудив умерлого. Коли ж і третьої ночі якась мара стала стукати у вікна і вимагала клюсок, батьки пішли до священика і розповіли, який клопіт мають.
— То мусив хтось із вас щось лихе встругнути, — сказав священик. — Хто з вас ходив на цвинтар?
— Хіба малий. Він там коло цвинтаря кози пасе.
Привели хлопчика, і він панотцеві признався про свій бешкет.
— Ну, що ж, — зітхнув священик, — наваріть клюсок, а вночі візьмемо хоругви і хреста та й підемо з хлопцем на цвинтар!
Так вони й зробили. Опівночі вирушили процесією на цвинтар, підійшли до гробівця і поставили того хлопця з макітрою клюсок спереду, а священик почав відправу.
Ніч була місячна, тиха, безвітряна, але свічки увесь час гаснули. Раптом плита на гробівцю заскреготіла і посунулася, звідти вистромилась кістлява рука, схопила хлопчика і вмить стягнула у гріб. Плита знову стала на місце, загаслі свічки яскраво запалахкотіли, а цілий гробівець запався під землю, мовби його тут і не було ніколи.
Марно батьки голосили і просили їм вернути сина, гробівець більше не з’явився на поверхні землі.
Злодій у церкві
Якось уночі до церкви у Зубрі закрався злодій. Поскладав у торбу свічники, келихи, а як натрапив на вино, що призначалося для причастя, то не міг собі відмовити у задоволенні, щоб не запричаститися на славу. А видудливши дві плящини, він згорнувся калачиком і любенько заснув.
Серед ночі злодій прокинувся від яскравого світла. Він розплющив очі і побачив, що вся церква сяє, всі свічники, які він украв, повернулися на свої місця і горять. А біля вівтаря стоїть до нього спиною священик зі святими дарами.
Злодій з переляку витверезів і налаштувався до втечі, коли раптом священик на повен голос виголосив:
— Чи є тут хто, що мені послужить?!
Злодій ковтнув слину, але не видушив ані слова.
Священик повторив:
— Чи є тут хто, що мені послужить?!
Нарешті злодій озвався:
— Я!
— Підійди!
Злодій наблизився.
— Налий, — звелів священик, не повертаючи до злодія голови.
Той узяв пляшку і тремтячими руками налив вина у підставлену чашу. Коли зизом зиркнув на священика, то побачив голову мерця з запалими очицями і вищиреними зубами.
— За три дні помреш, — сказав мрець, і світло згасло.
Злодій повалився без пам’яті, а очуняв уже, коли стало світати. Побачивши біля себе торбу з краденим, хутенько усе повиймав і поклав на місце, а потім побіг додому і все розповів родині. Потім висповідався у священика, а на третій день помер.
Батяри
Батяр я си батяр
Чи чули ви про славних львівських батярів Юлька Спухляка, Юзька Дикого, Сташка Сліпого, Юлька Чухрая, Юзька Мариновського? Якщо ні, то що ви тоді знаєте про Львів?
Кажуть, що Львів заснував король Лев, але батяри цьому не вірили. Вони завше були певні, що прийшли сюди раніше. І коли Львів уже збудували, а король уперше прибув сюди і спинився перед міською брамою, то раптом виявилося, що батяри поцупили у нього ключа.
Чи не халепа? Ну, вони його потім повернули, але з умовою: Львів і батяри такі ж нерозлучні, як мамалига зі шкварками. І король погодився. А що мав робити — ночувати просто неба?
Львів упродовж років перетворився на велетенський котел, в якому представники різних націй дали життя багатьом явищам. Батяр, солодкий вар’ятунцьо, макабунда або андрус — це все одне і те ж. Може, від колишніх татарських бранців перейняли батяри нахил до волоцюжництва, хитрість і практичність — від вірменських та грецьких купців, гонор — від німецького міщанства, задерикуватість і саму назву свою — від мадярів, фантазію — від польської шляхти. А веселість, гультяйство, пісенність — від українців. Ще й досі неслухняних дітей у Галичині називають батярами.
Колись львівськими батярами могли бути не тільки «вуличники», як називали дітей, що більшу частину дня проводили на вулиці. Батяри могли походити і з порядних та заможних родин, але карколомний період батярства у їхньому дитинстві, не минав так просто, бо ці люди залишалися і в дорослому віці батярами у душі. Адже батярувати міг цілком поважний чоловік і зелений шмаркач. Батяр — це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Батяр міг бути хуліганом, але не розбишакою і не грабіжником, бо таких називали «кіндерами». Батяр мав свою філософію і свій гонор.
Батяри були центрові або з передмістя, з-за рогаток. Центровий батяр цинічніший, йому подобалося жити життям пройдисвіта, шелихвіста, спритного шахрая. Але там, де передмістя лагідно переходило в село, батяр уже інший. Овіяний запахами картопляних пляцків, горохв’яної зупи, закіпчений димом паленого осіннього листя, скидався на доброго духа темних львівських вуличок.
Що-що, а лупцюватися батяри вміли і любили. Особливо з «кіндерами», з якими завше ворогували. Батярське братство, чи, як тоді казали, батярська віра твердо трималася позицій і пишалася своїми подвигами. Вуличні балади радісно оспівували стиль батярського життя.