Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— Марисю, пусти мя! — знову повторив такий знайомий голос.
Накинула на плечі хустину і відчинила двері. До хати увійшов її чоловік — геть такий, як його поховали. Правда, обличчя неживе, сіре, очі запалі і голос глухий, замогильний.
— Ну, збирайся зі мною!
— А діти як лишу? — спитала вона.
— Лиши так, як я лишив, не буде їм нічого!
Жінка тоді почала збиратися. Вона склала у наволочку своє вбрання, закинула її собі на плечі і слухняно рушила за покійним чоловіком.
Коли проходили повз церкву, він сказав:
— Кури сплять, свині сплять, а мертвий живого до гробу веде!
Підійшли вони до могили і мрець вигукнув:
— Розтворися, гробе!
Але гріб не відкрився. Тоді він гукнув удруге, проте аж за третім разом могила розкрилася.
— Ну, скачи у гріб, — звелів жінці.
— Ой, я боюся. Скачи ти спочатку!
Покійник скочив у могилу, а жінка кинула йому вслід наволочку з лахами. Він подумав, що то вона сама скочила, і гукнув:
— Закрийся, гробе!
Щойно могила закрилася, жінка кинулася щодуху тікати. Мрець, почувши тупіт її ніг, схопив наволочку і побачив, що то не його жінка, а купа лахів. Він дуже розлютився і закричав:
— Отворися, гробе!
Могила відкрилася, мрець вискочив на поверхню і побіг, трощачи хрести і кущі, ламаючи дерева, аж луна розлягалася. Ось-ось дожене бідну жінку.
А вона біжить, біжить, вже їй повітря у грудях бракує, вже її ноги спотикаються. Коли бачить — каплиця якась при дорозі і світло там горить. Вона напружила останні сили, підбігла й штовхнула двері, а там лежить мрець на лаві і більше нікого нема. Хоча ні, на жердині сидить маленький когутик і, здавалося, дрімає.
Жінка затраснула двері, і підперла їх лавою, на якій лежав покійник, а сама сіла в кутку і стала молитися.
А її покійний чоловік уже прибіг під вікно і загукав:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Тут мрець на лаві заворушився і став підводитися на ліктях. Жінка тоді розв’язала на собі пояс, який був на ній під час шлюбу, і кинула йому на ноги. Мрець враз знову опав на плечі і простогнав:
— Не пущу тя, братцю, бо ми ланьцух на ногах!
Покійний чоловік знову гукнув у вікно:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Мрець спробував руками досягнути дверей. Але жінка зняла з себе пацьорки, які були на ній під час шлюбу, та й кинула йому на руки.
— Ой, не пущу тя, братцю, — застогнав мрець, — бо ми ланьцух на руках.
І втретє став просити покійний чоловік:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Спробував той голову підняти, а жінка зняла свою хустку, якою їй голову зав’язували по шлюбі, і шпурнула йому на шию.
— Не пущу тя, братцю, бо ми ланц на шиї!
І в цю мить прокинувся когутик — стрепенувся, вдарив крильми і закукурікав на всю міць своїх маленьких грудей. І враз мрець на лаві завмер непорушно, а покійник за вікном голосно застогнав і, наче підхоплений вихором, зник.
Панський скарб
Помер один дуже багатий пан і не сказав, куди гроші сховав. А по смерті став ходити і страшити.
Вдова була ще молода і, коли до неї почав лакей залицятися, то не дуже й опиралася. Якось вона пожалілася йому, що покійний чоловік залишив їй надто мало грошей, а куди подів усе своє багатство вона не знає. Не раз пробувала шукати, але все намарне.
І от лакей зголосився довідатися цієї таємниці від самого пана.
— Як ти це зробиш? — здивувалася пані.
— Я з ним зустрінуся.
— Ну, якщо тобі вдасться вивідати його таємницю, то ми поберемося.
Лакей обмислив, яким чином добитися свого, і попросив пані пошити йому смертельну сорочку. Пані пошила, дала йому, а він закопав її у землю на кілька днів. А як вона уже добре пропахтіла землею, він її викопав, а вночі вбрав на себе і подався на цвинтар.
На цвинтарі де-не-де спалахували вогники, вигулькували якісь імлисті білі постаті і зникали, а з далини чувся крик сови. Коли це бачить лакей — іде його пан і просто до нього. Він аж отерп, але взяв себе в руки і ані руш.
— А то хто? — здивувався пан.
— Я, пане, — відказав лакей.
— Як то? І ти ходиш?
— А так, пане!
— А коли ж ти вмер?
— Та недавно.
Пан наблизився до лакея, понюхав його і знову спитав:
— Чому ж я не чув, як по тобі дзвонили?
— По мені не дзвонили, бо я наглою смертю вмер.
— Он як. Це добре. Будеш мені і тут слугувати. Чи знаєш, де мої гроші?
— Та ні. Звідки?
— А що, моя пані пробувала їх знайти?
— Пробувала. І я навіть їй помагав, але нічого не знайшли.
— І не знайде ніколи. Ходімо, я подивлюся до своїх скарбів.
Підійшли вони до гробівця, в якому пана поховали. Поруч з гробівцем росла горобина. Мрець попхав її, вона вивернулася коренем догори, а з-під кореня заблищали золоті дукати й різні коштовності.
— Оце бачиш, де мій скарб? Тепер то буде твій обов’язок — кожної ночі перевіряти, чи він на місці. А зараз ходімо забавитися.
Мрець повів лакея на пагорб, що височів над цвинтарем. Там ріс старий дуб. Мрець запхав у дупло руку і вийняв тоненьку порцелянову тарілочку.
— То моя улюблена забава, — сказав він, кидаючи тарілочку з гори.
Тарілочка покотилася, покотилася аж на сам низ і не розбилася. А потім пан свиснув і тарілочка повернулася до нього в руки.
— Ану, тепер ти, — сказав пан, подаючи тарілочку хлопцеві.
«Ого! Тут я й попався», — подумав той. Він узяв тарілочку і навмисне кинув так сильно, що вона тільки подзенькотіла, розлетівшись на друзки.
— Що ти зробив! — вигукнув пан і знову обнюхав лакея, бо ж відомо, що жоден упир не може залишити по собі слідів. А розбита тарілочка викликала у пана підозри.
— Це тому, що я вмер недавно і ще сили не втратив, — пояснив лакей.
Пан подивився на нього з підозрою і сказав:
— Ходімо тепер у гості до тебе. Де твоя могила?
— А там, коло дзвіниці.
Коли ж вони наблизилися до дзвіниці, лакей сказав:
— Знаєте, яка різниця між померлими давніше і померлими недавно? Я можу у дзвіницю зайти, а ви не можете.
— Не говори дурниць. Жоден мрець під дзвоном не годен стати.
— А от я стану. Я ще чую таку силу. Але мусите мене попхати.
Лакей став проти дверей дзвіниці, пан попхав його, і він влетів у дзвіницю, хутенько вибіг по сходах нагору і почав бити у дзвона. Пан злякався і закричав, мов навіжений:
— Що ти робиш!? Здурів? Перестань!
А він знай б’є та б’є, аж пан почав на місці крутитися, наче дзиґа, а потім упав знесилений на землю. У цю мить і півні запіяли. Лихий дух покинув пана, а біля дзвіниці зостався тільки його труп.
На той дзвін збіглися люди, лакей розповів їм про свою пригоду. Пана поховали, але перед тим йому голову відрубали і поклали у ногах. А потім лакей завів пані до того місця, де скарб був захований, забрали усе, що там було, і жили собі в достатку.
Похорон дідича
Чим займався дідич Білогорщі пан Нивинський, ніхто достеменно не знав. У XVII сторіччі, коли він жив, люди різне розповідали. Казали, що він спровадив з Чехії альхеміків і робить з ними якісь таємничі досліди, що прислуговує їм сам дідько і що не раз бачили, як великий вогненний змій летить по небу і залітає просто до комина панського замку. Люди намагалися обходити його стороною, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.