Легенди Львова. Книга друга

Панський скарб

Помер один дуже багатий пан і не сказав, куди гроші сховав. А по смерті став ходити і страшити.

Вдова була ще молода і, коли до неї почав лакей залицятися, то не дуже й опиралася. Якось вона пожалілася йому, що покійний чоловік залишив їй надто мало грошей, а куди подів усе своє багатство вона не знає. Не раз пробувала шукати, але все намарне.

І от лакей зголосився довідатися цієї таємниці від самого пана.

— Як ти це зробиш? — здивувалася пані.

— Я з ним зустрінуся.

— Ну, якщо тобі вдасться вивідати його таємницю, то ми поберемося.

Лакей обмислив, яким чином добитися свого, і попросив пані пошити йому смертельну сорочку. Пані пошила, дала йому, а він закопав її у землю на кілька днів. А як вона уже добре пропахтіла землею, він її викопав, а вночі вбрав на себе і подався на цвинтар.

На цвинтарі де-не-де спалахували вогники, вигулькували якісь імлисті білі постаті і зникали, а з далини чувся крик сови. Коли це бачить лакей — іде його пан і просто до нього. Він аж отерп, але взяв себе в руки і ані руш.

— А то хто? — здивувався пан.

— Я, пане, — відказав лакей.

— Як то? І ти ходиш?

— А так, пане!

— А коли ж ти вмер?

— Та недавно.

Пан наблизився до лакея, понюхав його і знову спитав:

— Чому ж я не чув, як по тобі дзвонили?

— По мені не дзвонили, бо я наглою смертю вмер.

— Он як. Це добре. Будеш мені і тут слугувати. Чи знаєш, де мої гроші?

— Та ні. Звідки?

— А що, моя пані пробувала їх знайти?

— Пробувала. І я навіть їй помагав, але нічого не знайшли.

— І не знайде ніколи. Ходімо, я подивлюся до своїх скарбів.

Підійшли вони до гробівця, в якому пана поховали. Поруч з гробівцем росла горобина. Мрець попхав її, вона вивернулася коренем догори, а з-під кореня заблищали золоті дукати й різні коштовності.

— Оце бачиш, де мій скарб? Тепер то буде твій обов’язок — кожної ночі перевіряти, чи він на місці. А зараз ходімо забавитися.

Мрець повів лакея на пагорб, що височів над цвинтарем. Там ріс старий дуб. Мрець запхав у дупло руку і вийняв тоненьку порцелянову тарілочку.

— То моя улюблена забава, — сказав він, кидаючи тарілочку з гори.

Тарілочка покотилася, покотилася аж на сам низ і не розбилася. А потім пан свиснув і тарілочка повернулася до нього в руки.

— Ану, тепер ти, — сказав пан, подаючи тарілочку хлопцеві.

«Ого! Тут я й попався», — подумав той. Він узяв тарілочку і навмисне кинув так сильно, що вона тільки подзенькотіла, розлетівшись на друзки.

— Що ти зробив! — вигукнув пан і знову обнюхав лакея, бо ж відомо, що жоден упир не може залишити по собі слідів. А розбита тарілочка викликала у пана підозри.

— Це тому, що я вмер недавно і ще сили не втратив, — пояснив лакей.

Пан подивився на нього з підозрою і сказав:

— Ходімо тепер у гості до тебе. Де твоя могила?

— А там, коло дзвіниці.

Коли ж вони наблизилися до дзвіниці, лакей сказав:

— Знаєте, яка різниця між померлими давніше і померлими недавно? Я можу у дзвіницю зайти, а ви не можете.

— Не говори дурниць. Жоден мрець під дзвоном не годен стати.

— А от я стану. Я ще чую таку силу. Але мусите мене попхати.

Лакей став проти дверей дзвіниці, пан попхав його, і він влетів у дзвіницю, хутенько вибіг по сходах нагору і почав бити у дзвона. Пан злякався і закричав, мов навіжений:

— Що ти робиш!? Здурів? Перестань!

А він знай б’є та б’є, аж пан почав на місці крутитися, наче дзиґа, а потім упав знесилений на землю. У цю мить і півні запіяли. Лихий дух покинув пана, а біля дзвіниці зостався тільки його труп.

На той дзвін збіглися люди, лакей розповів їм про свою пригоду. Пана поховали, але перед тим йому голову відрубали і поклали у ногах. А потім лакей завів пані до того місця, де скарб був захований, забрали усе, що там було, і жили собі в достатку.