Легенди Львова. Книга друга

З відстані замок мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.

І от настав такий час, що пан помер. Альхеміки та інші приблуди, які звили собі тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі стерегли на пасовиську коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.

Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли вони поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, то панотець налякано почав хреститися і нізащо на це не погоджувався. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Так і поховали пана на освяченому полі.

Після похорону челядь, повантаживши, що було цінніше на вози, покинула замок і роз’їхалася хто куди. З місцевого люду ніхто до замку навіть не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, а на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Ото халепа! Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?

Тоді послали до Львова за катом. Кат, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.

Кат приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити.

Круки розгнівано шугонули вгору і закружляли у дикому танці над їхніми головами. Кат підважив мечем віко і скинув його на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривила посмішка.

Кат розмахнувся мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги і кинув їх там, де була перед тим голова. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді з підмайстром підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.

— А тепер, — гукнув кат, — поможіть нам висадити його на воза.

Люди нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наблизитися до труни. Врешті парох із паламарем зголосилися та, коли взялися домовину піднімати, то не могли зрушити з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом і віз рушив.