Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— Довіртеся мені. Я знаю, що ви їдете до молодої Бартошевої. Я вам хочу допомогти.
Юраш пришпорив коня і виїхав на гору. Вішальник гойдався на шибениці, шибениця зловісно поскрипувала.
— Прошу, переріжте мотузку, на якій я вишу.
— Чому я повинен це робити?
— Щоб врятувати мою душу, а ваше тіло. Я піду з вами. Повірте, що на вас може чекати неабияка несподіванка.
— Звідки я знаю, чи ви не брешете?
— А чи багато ви бачили мерців, які розмовляють і рухаються?
— Чесно кажучи, жодного.
— Тоді мусите повірити в чудо.
Юраш перетяв мотузку, і вішальник упав на землю. На диво спритно скочив на ноги, обтріпався, зірвав петлю з шиї і сказав:
— Ну, нам пора. Ви їдьте, а я за вами.
Юраш хвицнув коня, кінь пішов чвалом, але мрець не відставав ані на крок. Він біг підтюпцем, легко перестрибуючи будь-які перепони.
Брами міста о цій пізній порі вже були зачинені, але Юраш знав, що з боку Високого замку є у мурі вилом, якого не встигли ще залатати від часу останнього козацького штурму. Тут біля стіни він прив’язав коня до дерева і вони пролізли через мур. Далі йшли, тримаючись стін, аби не потрапити на очі ціпакам. Ось і будинок Бартоша із просторим садом.
— Дайте мені, пане, вашого плаща і капелюха, — сказав мрець. — Я піду на розвідку.
— Якщо тебе побачить моя пані, то перелякається на смерть.
— Не бійтеся. Гадаю, ваша пані серця зараз спокійно спить.
— Не може цього бути. Вона мене чекає.
— Зараз самі переконаєтесь.
Мрець накинув на плечі Юрашевого плаща, вбрав капелюха з пером і хутенько перебіг сад. З балькону звисала драбина. Юраш затамував подих і стежив, як мрець у його плащі і капелюсі легко спинається драбиною. Та раптом, що це? Тільки-но голова мерця опинилася на рівні балюстради, з темряви миттю вигулькнула якась постать, зблиснула шпага і — тіло мерця, пробите наскрізь, падає з драбини на землю і якийсь час непорушно лежить. Доти, аж поки таємнича постать, переконавшись, що удар досягнув мети, не зникає.
Тоді тільки мрець підвівся, підхопив капелюха і, згинаючись попід кущами, шмигонув назад до лицаря.
— Ну що? Переконалися?
— Хто ж то був?
— Її чоловік. Він вас заманив у пастку.
— Який жах! — промовив Юраш. — Там, де лежали ви, міг лежати я.
— Подякуйте Матері Божій, це вона звеліла допомогти вам, аби я міг отримати спокуту за свої гріхи.
Повертаючись назад, вони знову минали Гицлеву гору.
— А тепер, прошу пана, повісьте мене знову, — попрохав мрець.
— Як же я повішу вас, коли перетяв мотузку.
— Нічого. Я петлю зберіг, ось вона, — сказав мрець, виймаючи мотузку з-за пазухи і вдягаючи її на шию, — вам досить буде тільки стулити обидва шматки.
Коли лицар виїхав на гору, мрець сказав:
— А тепер дозвольте мені одною ногою стати у ваше стремено.
Лицар вийняв ногу зі стремена, мрець вставив туди свою, а руками схопився за перекладину. Щойно тільки Юраш стулив докупи обидва обрізки шнура, як мрець висмикнув ногу зі стремена і опустив руки. Тіло його загойдалося, мовби ніколи і не покидало шибениці.
— Що я ще можу для вас зробити? — спитав Юраш.
— Помоліться за мене, — промовив мрець ледь чутним голосом і застиг.
Наступного ранку Бартош повідомив слуг і дружину, що вбив грабіжника, який намагався проникнути через балькон до їхнього будинку. Усі вибігли до саду, але ніде не знайшли ані сліду убитого. Жодної краплі крові. Навіть на шпазі не залишилося слідів. А коли він найближчої неділі побачив «убитого» в церкві, то втратив дар мови і довго ще протирав очі.
Олена, звісна річ, ні про що не здогадувалася, а Юраш відтепер намагався зиркати на неї тільки, коли чоловік відвертався. Минув рік. Одного вечора вертався Бартош верхи з ловів і пролягла його дорога неподалік Гицлевої гори. Раптом під ноги коневі викотився з кущів череп, жеребець заіржав, здибився і скинув вершника на землю, та так невдало, що той упав спиною просто на вістря металевого хреста, який стирчав з землі. Бартош помер на місці.
А ще через рік Юраш і Олена побралися.
Горб
На Янівському передмісті жив собі горбатий музика Ілько, що мав славу неперевершеного скрипаля. Та ще й такий веселун був, що тільки пошукати — жартами, наче з міха сипав. Якось вертався він з забави на Білогорщі пізно вночі, а що уже був добряче закроплений, то й забрів на Янівський цвинтар.
Весь день панувала спека і всі гробівці пашіли теплом, якого набрали від сонця. Ілько подумав, що за такої погоди не конче йому теліпатися до самого дому, можна й тут заночувати. От він назгрібав собі сіна, яке тут хтось накосив, підмостив під голову скрипку і заснув.
А рівно опівночі заскрипіли хрести, загойдалися гробівці, і стали з могил підніматися мерці. Ілько спав так міцно, що нічого не чув, але його голосний храп котився на всі сторони.
Мерці, зібравшись докупи, затіяли свою гулянку, одні співали, інші вибивали такт патиками по бляшаних дашках, які були на хрестах, ще інші танцювали. В тому жахливому гуркоті і галасі годі було б простому смертному щось почути, але мерці мали котячий слух. От вони й зачули те гучне хропіння, яке збивало їх з танцювального ритму. Підкралися ближче й побачили під головою в чоловіка скрипку, витягли її і спробували заграти, але, крім безладного скрипу, жодного іншого звуку добути їм не вдалося.
Заходилися вони скрипаля будити. Ілько розплющив очі, вжахнувся такому чудернацькому сну і заплющив їх знову. Тільки за третім разом він зрозумів, що це йому не сниться і оці мерехтливі постаті обступили його з усіх сторін насправді. Волосся йому стало дуба і він миттю витверезів.
Мерці стали просити Ілька заграти їм. Переляканий скрипаль навіть не думав перечити, а то чого доброго ще розгніваються і затягнуть його в могилу. От він узяв скрипку і заграв веселу шумку. Мерці закружляли у такому завихреному танку, що дерева зашуміли, вітер заскиглив і застогнав. А музика знай грає-виграває — то польку, то коломийку, то фай-дулі-фай. Грав, грав аж і перші півні заспівали. Кинулися мерці хто-куди та й з собою скрипаля тягнуть, а той не дається, молиться і проситься, аби не брали з собою. Але мерці вперлися і чути не хочуть, щоб його відпустити, бо їм так його гра сподобалася, що хотіли б слухати його гру щоночі.
— Та я буду приходити до вас щоночі! — обіцяв їм музика.
— Не прийдеш! Здуриш!
— Тоді я вам заклад дам!
— Який? — спитали мерці.
Ілько, не довго думаючи, взяв та й підсунув їм свого горба:
— Ось мій заклад! Можете забрати його. Це у мене найдорожче, що є. В ньому весь мій хист. Я без нього грати не зможу, пропаду.
Дурні мерці повірили, вхопили Ількового горба і зникли з ним під землею. А Ілько враз відчув таку полегкість, наче йому крила виросли. Схопив скрипку і побіг з цвинтаря, поки мерці не передумали.
Ото всі дивувалися на Янівському передмісті, побачивши стрункого Ілька. А найбільше дивувався горбатий корчмар. Йому горб так само добряче допік, і він вчепився, як реп’ях до Ілька, аби той розповів, як вдалося позбутися горба. Якось заманив Ілька до корчми, підпоїв і став випитувати. Добра душа Ілько розповів усе корчмареві, а той тоді почав просити Ілька навчити його грати на скрипці бодай один якийсь танець. Натомість корчмар обіцяв поїти Ілька до кінця його життя. Цілих два тижні скрипаль вчив корчмаря грати на скрипці, аж поки той врешті-решт не навчився тирликати якийсь простенький «гоп-цик-цик».
З тим своїм новим талантом і попхався корчмар якогось вечора на Янівський цвинтар, вмостився собі на горбочку і вдав, що спить. Рівно опівночі почув, як скриплять хрести і скрегочуть, розсовуючись, гробівці, гупають кам’яні плити, а з могил встають із галасом мерці. Усе відбувалося саме так, як розповідав Ілько. Мерці спочатку самі собі намагалися підіграти хто на чому, а коли побачили чоловіка на пагорбі зі скрипкою під головою, то так втішилися, що нема ради. Миттю підскочили до нього, розбудили і стали просити їм заграти.