Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Корчмар не дав себе довго упрохувати і весело вдарив смичком по струнах. Як він уже там грав, то грав, для мерців і тирликання скидалося на музику, так що вони собі погоцкали на славу. А як тільки заспівали перші півні, мерці підхопили корчмаря на руки і потягнули з собою. Він боронився, як міг, обіцяв прийти сюди і наступної ночі, пропонував їм найдорожче, що мав — свій горб, але мерці уже не дозволили пошити себе у дурні. Вони пострибали у свої могили, прихопивши корчмаря, і земля понад їхніми головами зійшлася.
Воскреслі дівчата
Жив собі на Личакові один круп’яр, що любив після доброго виторгу забавитися у корчмі. І не раз, було, засидівшись допізна, мусив вертати додому попри Личаківський цвинтар, бо так йому було найближче. Може, хтось би, ідучи попри могили та похмурі хрести, й тремтів од жаху, але не наш круп’яр. Де там! Він собі чимчикував повагом, ще й підспівував.
А одного разу був такий п’яний, що впав на чиюсь могилу і вмить захропів. Проспався, підвівся, роззирнувся довкола та й почіхав потилицю: оце пригода! Вже починало сіріти, і круп’яр хотів йти додому, коли раптом помітив якусь білу примару, що рухалася просто до нього.
— А то що за біда? — здивувався.
А воно підходить ближче і каже таким зимним голосом, аж мороз по спині пробіг:
— Пусти мене у могилу.
Але круп’яр, як я вже казав, не був із полохливих і відказує:
— А ти що за один?
— Я мрець. То моя могила.
— Добре, пущу, як скажеш, куди ходив.
— Ні, мені не можна про це казати.
— Нє, то не, шукай собі іншу могилу, а мені ця до вподоби.
Нема ради, мусив мрець розповісти, що ходив попри людські хати і побачив у вікні двох молодих дівчат, що пряли і співали. І такі вони були гарні, що мрець узяв і навіяв на них вічний сон.
— А як ти це зробив?
— Не можу сказати.
— Тоді йди собі геть.
— Добре, скажу. Я заплів кожній косу і всадив у волосся такі шпильки, що вони будуть спати і спати.
— А як їх оживити.
— Ой, того мене не питай. Не можу сказати, бо тоді вже ніколи не вийду з могили.
— А що ліпше: не вийти з могили, чи не зайти назад?
— Не зайти назад, бо як півень заспіває, а сонце мене застане, я щезну без сліду.
— Ну, то бачиш, що мусиш сказати.
— Добре, скажу. Треба розплести коси і повиймати шпильки.
Тоді лише круп’яр встав і пустив мерця у могилу. Щойно мрець вскочив у неї, як пролунало кукурікання.
Вже не пішов круп’яр додому, а подався до тої хати, де лежали мертві дівчата. Знайшов її відразу, бо плач, який там лунав, котився по цілій дільниці. Але круп’яр, як зайшов до тієї хати, то став голосно сміятися.
— А чого то ти, дурню, регочеш? — обурився батько покійниць. — У мене таке горе, а тобі смішно? Ану чеши звідки прийшов, бо як візьму палюгу, то голову розчереплю.
— Е, не так скоро. Я сміюся тому, що дівчата так міцно заснули, що ніхто їх не розбудить.
— Яке там заснули? Вони повмирали. Забирайся звідси!
— А ви пробували їх будити?
Всі присутні тільки перешіптувалися: що то за божевільний приперся, що таке меле?
— Ось я зараз їх розбуджу, — та з тими словами підійшов до покійниць і, хутенько розплівши їм коси, повисмикував шпильки. Дівчата розплющили очі і заворушилися. Усі присутні стали хреститися, а коли дівчата підвелися і заговорили, радості не було меж.
Страшна вечеря
На Знесінні жив один чоловік, що мав невеличку отару овець. Вівці паслися на пагорбах, вкритих густою соковитою травою і давали багато молока. Чоловік робив з молока сир, продавав його на базарі і з того жив. Хата його стояла на узбіччі, оддалік від інших, а зовсім поруч був старий цвинтар, на якому давно вже нікого не ховали, дерев’яні хрести там потрухлявіли і повалилися, а кам’яні заросли бур’яном і мохом. Ночами з цвинтаря частенько долинали якісь моторошні згуки, але чоловік не був із лякливих і не звертав на них уваги.
Одного пізнього вечора він загнав овець до кошари, а сам сів коло вогню у дворі і став смажити на шпичці ковбасу на вечерю, попиваючи винце.
На деревах, що росли на цвинтарі, щось шурхотіло, стогнало і зойкало. Скидалося на те, ніби то вовтузилися птахи, вкладаючись до сну. Чоловік спочатку не звертав на ті згуки уваги, але ось щось почало так протяжно і тужно охкати, що мороз поза шкірою пробігав:
— Ох-хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!
Врешті чоловік не витримав і гукнув:
— І чого б ото я охкав?
У відповідь пролунало ще голосніше охкання і стогін.
— Гей ти! Перестань стогнати! Не псуй мені вечері.
І знову пролунало охкання.
— А може, ти голодний? Ну, то ходи сюди, я тебе нагодую.
І тут раптом із пітьми випірнула якась постать і стала наближатися до вогню. Чоловік, який досі не знав страху, відчув, як холод проймає його до кісток.
Постать усе ближчала і ближчала, аж поки з пітьми не випірнув хтось із великою совиною головою. У нього горіли очі, а кривий дзьоб щокроку поклацував. Почвара, ідучи, не переставала стогнати. Біля вогню вона зупинилася і мовчки витріщалася на чоловіка. Той кивнув на ковбасу:
— Вгощайся.
Ох, даремно він це сказав, бо ковбаса зникла в одну мить.
— Я голодний! Голодний!
— Там у хаті у відрах є молоко, — сказав чоловік. — Піди випий.
Потвора попрямувала до хати, і чути було, як вона хлебтала молоко, а за хвилю з’явилася і знову почала скаржитися:
— Я голодний! Голодний!
— То піди в комірку, там на полицях сир. Можеш і його з’їсти.
Чудисько пішло до комірки і чути було, як воно чавкає, пожираючи сир. А за хвилю повернулося і застогнало:
— Я голодний! Голодний!
— Піди в кошару і з’їж овець, — сказав настрашений чоловік.
Він уже не знав, як йому спекатися цієї халепи. Але над дверима кошари висіло різьблене розп’яття, яке він купив у Крехові. І от, коли потвора підійшла до кошари, то затремтіла від злості, бо не могла увійти всередину, не могла навіть стати на поріг. Щоразу, коли вона кидалася вперед, якась невидима сила, шпурляла її назад.
— Я голодний! Голодний! — кричало чудовисько, а потім повернулося до пастуха: — Тоді я з’їм тебе!
Але пастух упав на коліна і став молитися:
— Матір Божа! Рятуй мене!
Страховище охопили відчай і лють, воно не мало до чоловіка доступу, бо той, не зупиняючись, читав молитву до Пресвятої Діви. І врешті воно підскочило вгору, розкинуло руки, які враз перетворилися на крила, і злетіло, а вже у повітрі стало звичайною совою і зникло у темряві.
З тих пір пастух запам’ятав собі, що нічні жарти з духами надто небезпечні. А на тому місці, де молився, вибудував каплицю на честь Пресвятої Богородиці і, скільки жив, доти слідкував, аби під каплицею завше були свіжі квіти.
Клюски
Жив собі колись за Янівською рогаткою дуже нечемний хлопчик. Щоранку він виганяв кіз на галявину неподалік цвинтаря і залишав там на цілий день, а ввечері забирав. Батьки його не раз повчали, щоб до цвинтаря і до померлих ставився з повагою, нічого з цвинтаря не брав і нічого на могили не кидав. Але я ж уже казав, що хлопчик той був дуже неслухняним, і він ніколи не пропускав нагоди нарвати з могил суниць, малини чи там кваску.
А одного вечора забіг на цвинтар і став голосно співати: