Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Саме завдяки баладам дійшли до нас імена багатьох батярів, що потрясали Львовом. Нічого подібного не витворило жодне інше місто Східної Європи. Місто-батяр уміло гуляти і розважатися. Щосуботи вечерове повітря клекотіло музикою і піснями. Шинкарі увічнені в піснях — Бомбах, Кияк, Кіжик, Ґрунд — радо вітали гостей. Не лягали спати шимонові (консьєржки), заробляючи на чайових за відкривання брами вночі. Рікою лився бровар, палила горло ґара (горілка), стрибали швайнери (гроші) по шинквасі. А пари йшли гоцки під запальні штаєри (танцювальна музика).
До війська батярам іти не хотілося, і вони мусіли постійно мати проблеми з поліцією. «Пулікір», «гранатовий», «мента», «дзяд», «ангел» — так батяри називали поліцаїв. Часто до шинків проникали тайняки, секретні агенти і висліджували дезертирів. Коли батяри розпізнавали «капуся», то ніколи не відмовляли собі у приємності натовкти йому писок.
Славний батяр Юзько Мариноський
Насправді його прізвище звучало інакше — Мариновський, але в народі називали його Мариноським. То був батяр, якого оспівували пісні та легенди, а розквіт його слави припав на початок XX сторіччя. Одного разу Юзька хотів арештувати поліційний агент з чотирма жовнірами. Юзько саме цмулив пиво у кнайпі. Він зміряв поглядом жовнірів і сказав агентові, якого добре знав:
— З паном піду, але тих піциків відішліть на постерунок, бо інакше мене ниньки не дістанете.
Агент відіслав жовнірів, а Юзько дав ся арештувати. О, бо той Мариноський був страшно гоноровий хлоп.
А то якось у шинку «Під Барилкою» двоє агентів заступило йому дорогу і хотіли арештувати. Мариноський рушив просто на них. Один витягнув пістолета і гукнув грізним голосом: — Стій, бо стріляю!
— Ну, то стріляй! — відказав флегматично і, спокійно відіпхнувши агентів, вийшов із шинку. Полюбляв робити різні ґеци. Зайде було до шинку, і зобачивши, що якийсь фраєр п’є пиво, міг йому з-під носа гальбу смикнути і одним духом вижльокати. Або грає якась компанія в більярд. Юзько лягає на більярдовий стіл і каже:
— Зачекайте троха, бо мене шось на сон хилить.
І ніхто не смів його рушити, доки не проспався. Помер Юзько у тюремному шпиталі зовсім молодим — у віці 25 років. Поховали його на Янівському цвинтарі під хрестом № 374-6 на ділянці, призначеній для злочинців. На хресті хтось із його приятелів написав: «Ту спочиває Мариновський Йосиф. Помер 15. 04. 1908. Мир його душі».
Заклад
А працював він на будові козлярем, себто носив на «козі», або ж на козлах (дерев’яному риштованні, яке примоцовують на плечі) цеглу. Він добре заробляв, бо в той час, як пересічний козляр брав до двадцяти цегол на «козу», Мариноський двигав сто п’ять, а часом ще й якогось хлопаку зверху садив, коли про заклад ішлося, і ніс те все на четвертий поверх. Так що заробляв свої тридцять гульденів на тиждень завиграшки.
Працюючи на будові нового двірця (вокзалу), якось він побачив, як двигають залізну конструкцію дванадцять робітників на одному кінці і дванадцять на другому. Мариноський гукнув їм:
— Гей, ви, дзяди, на що закладемося, що з одного боку буде вас дванадцять двигало, а з другого я оден?
— Ніц в тебе не вийде! — загукали ті. — Ми й так ледве раду даєм.
— Ну, то закладемся. Як я програю, ставлю вам вечерю і цьмагу, кілько вип’єте. А як ви програєте, то ставите то саме для всіх, хто буде цього вечора у шинку.
— Най буде! — згодилися робітники.
Юзько став на місце дванадцяти моцних хлопів, вхопився своїми великими руками за залізяку і крок за кроком рушив уперед. Задню частину конструкції підтримувала інша дванадцятка, і видно було, що це для них не забава. Піт стікав з чола Юзька, жили напиналися на чолі, та він, зціпивши зуби, йшов і йшов, а десятки пар очей стежили за цим, затамувавши подих. Геть уся будова збіглася поглянути на це диво. І Юзько таки доніс ту конструкцію до місця, де вже її мали піднімати на дах. Десятки людей у цю мить полегшено зітхнули і вибухнули радісними криками, вітаючи героя.
А ввечері корчма у Ціммермана ходором ходила від запальних танців і гучних співів.
Герої Личакова
Кожна міська дільниця мала своїх батярів, про яких складала легенди. Мав їх і Личаків. Довкола личаківських шинків витворилася ціла плеяда цікавих типів.
Коли 21 квітня 1894 р. з нагоди Виставки Крайової рушив Личаківською перший електричний трамвай, мала нагоду прославитися пані Скоробецька.
На звук трамваю, що піднімався вгору, вибігла компанія цікавих із шинку Лєрнера. І от пані Скоробецька, рознервована тим, що її чоловік, візник з Підвалля, може втратити зарібок через впровадження нових транспортних засобів, встругнула щось таке, що її навіки вкоренило в історію дільниці. «Неможлива до виконання пропозиція, — писав історик Франц Яворський, — яку пані Скоробецька учинила трамваєві у тій важливій для Личакова хвилі, була останнім виявом реакції на захист ідилічної місцевості, якій наступ міста відібрав усі ознаки незалежности».
Яворський не уточнив, в чому полягала та пропозиція, не розшифрував її також Іван Крип’якевич, переповідаючи цей випадок. Довелося зануритися в тогочасні газети і з різних натяків відтворити історичну пропозицію. Отже, пані Скоробецька повернулася до трамваю задом, задерла спідницю і вигукнула:
— На! Поцілюй м’я в с...у!
Але трамвай, бадьоро дзеленькнувши, проторохтів повз личаківців і так ото почалася нова епоха.
У пам’яті мешканців дільниці зостався також Михайло Гук, який, вийшовши з шинку, перепиняв кожного зустрічного словами:
— Бачу шляхетність обличчя і гідність у поступуванню, але прізвища не знаю.
І, коли хтось, не підозрюючи з ким має справу, спинявся й називав себе, з тої хвилини він потрапляв у ціпкі обійми пана Гука і мусив вислухати історію його життя, а то ще й відкупитися гальбою пива. Врятуватися можна було тільки негайною втечею.
Але не ці загалом мирні особистості склали легенду Личакова, а славні на все місто батяри. Імена окремих дійшли до нас у переказах.