Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Куба Пельц
Першим батяром і силачем, про якого ми дізнаємося, був Куба Пельц, який завиграшки встрявав у першу-ліпшу бійку, але завше виходив з неї переможцем. Куба — скорочене ім’я Якуба. Одної неділі 1848 року, коли у Львові на всіх дільницях несли варту австрійські вояки, боячись нового повстання, Куба гуляв собі у корчмі «Бабський Корінь» за личаківською рогаткою. Таку цікаву назву корчма отримала через те, що пізно увечері сюди сходилися жінки і забирали своїх п’яненьких чоловіків, вириваючи їх, наче коріння з-за столів.
Куба був винятком. Він сам вставав з-за столу. Тієї неділі, коли вертався додому, мугикаючи собі під ніс веселу пияцьку пісеньку, його перепинила варта на рогатці. Кубі це не сподобалося:
— А якого це дідька мене на моєму Личакові хтось має перепиняти? Ану киш!
Проте гренадери, котрі теж були здоровими хлопцями, заступили йому дорогу, і Кубі не залишалося іншого виходу, як повкидати усіх дев’ятеро гренадерів до криниці вниз головою.
Правду кажучи, Куба зовсім не скидався на Геркулеса. Був середнього зросту, присадкуватий і навіть лагідний, допоки не випив. Перебуваючи під газом, він міг запалитися в одну мить, зірватися з риком зраненого лева і лупити усе, що під руку потрапляло. Коли в суботу вертався додому з тижневою платнею і біля церкви Петра й Павла традиційно вже випускав із себе голосний рев, то чути його було аж за рогаткою і все, що рухалося назустріч, воліло зникнути з дороги, припасти до парканів, пірнути у темні закапелки і кущі.
Спадкоємці Куби Пельца
Тривалий час для Куби не існувало гідного суперника, ніхто його не міг побороти, які б то змагання не були. А однак знайшла таки коса камінь, і Кубу віддухопелив Каспер Смоленський. Звідтоді Пельц втратив свій титул короля Личакова. Та Касперу теж не довелося довго королювати, бо він натрапив на достойного суперника Антіна Плєцьона, який і розпочав своє владарювання над дільницею.
Плєцьон був перемитником і переганяв до Росії свиней. Там же в Росії він знаходив сховище після кожної бурхливої авантури, або чергової рекрутації до війська. Коли поліція про нього забувала, Антось знову з’являвся на Личакові і наводив жах на скарбових стражників, які вартували львівські рогатки.
Якось, коли Антось переганяв з Кривчиць телят, дорогу йому заступила сторожа. Це так обурило перемитника, що він поламав їм карабіни і добряче відлупцював, але при цьому один вартовий пробив йому багнетом стегно навиліт. Через те прикре поранення мусив хлоп відлежати в шпиталю, заки знову зміг взятися за улюблену справу.
Останнім подвигом Антося було побиття двох поліціянтів, після чого він цілих два роки пересиджував у Росії.
Славу Антося Плєцьона через півтора десятка років затьмарив незвичайно моцний різник Ґрінер. Антось за своїм звичаєм любив зачіпати кожного нового відвідувача шинку і, побачивши Ґрінера, перевірив і на ньому гостроту свого язика. Цього разу невдало. Парубкові його жарти не припали до душі, і Антось був дослівно змасакрований. Та й нема нічого дивного, бо Ґрінер завиграшки пробивав головою двері. Його улюбленим заняттям було піти на виступ якогось мандрівного цирку і зголоситися на змаг з цирковими атлетами. У той час, як атлети виглядали досить грізно, бо м’язи їхні випиналися від вух до щиколоток, наш різник був худим і жилавим. Проте клав він тих атлетів, наче снопи, одного за другим.
Історія нам донесла імена ще двох авантурників і завсідників шинків — різника Теофіля Берлінського і муляра Томаша Івановського. На відміну від згаданих вище збуїв, ці двоє діяли в парі. Уздрівши якийсь більший гурт, що міг собі зібратися з цілком мирною метою, стрімко вривалися в його середину і починали молотити наліво й направо. І заки ошелешені люди встигали оговтатися й дати відпір, наші герої театрально розкланювалися і зникали, мовби сталося якесь непорозуміння.
Скрипка
Одного дощового ранку до крамниці музичних товарів пана Айзика на вулиці Легіонів забіг бідно вбраний студент, ховаючи під плащем скрипку.
— Прошу пана, зробіть ласку, врятуйте мою скрипку від дощу. Я боюся, що вона намокне. А як дощ перестане, я її заберу.
— Ой, та де я ту місце для неї знайду? — захитав головою крамар. — Ти бачиш ту місце? Ту нема місця.
— А ви покладіть її коло інших інструментів. Ніц їй не буде. Прошу вас...
Пан Айзик махнув рукою і скрипка у старому вичовганому футлярі опинилася коло інших скрипок. Студент вибіг з крамниці, а за яких півгодини завітав високий худий панок з вусиками і в окулярах. Панок був вочевидь перестуджений і покашлював. Він якийсь час уважно оглядав полиці і раптом звернув увагу на стару скрипку:
— Прошу пана, покажіть, будь ласка, оцю скрипку.
— Оцю? — здивувався пан Айзик. — Та то якесь старе дрантя. У мене тут є чудові новенькі скрипки. Є з Чехії, з Голляндії, є й італійські... Умм, перша кляса.
— Але я би хотів поглянути саме на цю скрипку. Тільки поглянути.
Крамар подав панові футляр, той розкрив його і ахнув:
— Боже мій! Не може бути! Що я бачу! Ні, не вірю своїм очам! Це неможливо!
— А що? Що там такого? — здивувався господар.
— Ця скрипка! Боже мій! Невже мені не сниться?! Скільки?
— Перепрошую, але вона не продається.
— Але я плачу за неї грубі гроші!
— Шкода...
— Сто гульденів!
— Що? — у пана Айзика пересохло в роті.
— Триста!
Серце пана Айзика забилося, мов заєць в сильці.
— То не мо-моя скрипка.
— Добре, даю п’ятсот.
— Я поговорю з власником.
— Поговоріть, вблагайте його! Я вам окремо дам ще сотню. Боже мій! Справжній Страдиварі!
І панок, охаючи та ахаючи, покинув крамницю.
Тим часом спогідніло, і з’явився наш студент. Пан Айзик увесь той час знервовано міряв крамницю, час від часу зазирав у футляр і намагався побачити те, що побачив там панок. Скрипка як скрипка, нема жодних найменших слідів, що її зробив великий Страдиварі, але, якщо хтось вважає інакше, то нема ради. Де ж той студент забарився? Пан Айзик уже втрачав терпіння і навіть кілька разів вибігав на вулицю та вдивлявся у перехожих.
Нарешті! Нарешті він прийшов. Пан Айзик відразу перейшов до справи:
— Слухайте, пане академіку! Продайте вашу скрипку.
— Та ні, що ви! Ця скрипка мені перейшла від діда, а мій дід грав у цісарській капелі.
— Та я дам вам п’ятдесят гульденів.
Хлопець притис скрипку до грудей і в очах його зблисли сльози.
— Я й справді без грошей, але ця скрипка — найдорожче, що в мене є.
— Даю сотню!
— Йой! Як би мені ті гроші помогли!
— Двісті! Нате вже.
Пан Айзик мало не силоміць тицьнув гроші хлопцеві і вирвав з його рук скрипку. Він дуже квапився, поки не з’явився покупець.
Юлько Спухляк, а то був він, голосно хлипаючи, вийшов з крамниці.
Пан Айзик, обережно тримаючи скрипку, поклав її на полицю. В думках він рахував прибуток.
А Юлько швидким кроком квапився до кумплів на Ринку. В очах його блищали сльози. Але то були сльози сміху.
По дорозі він вийняв з кишені старі окуляри свого діда і кинув їх у смітник. За окулярами полетіли й чорні вусики. І зосталося ще тільки вивернути плаща на праву сторону, бо ліва була така протерта, ну чисто тобі — бідний студент.
Бараба
Колись на Старих Збоїськах жив відставний жовнір австрійського війська Антін Бараба. Він мав жінку, трьох дітей, був музикантом, грав на басі і співав, як тоді казали, баритонським голосом. Бараба був високого зросту, огрядний, відзначався надзвичайно великою силою і був батяром на цілі Збоїська. А ще любив добряче попоїсти. Одного разу він на спір з’їв копу (шістдесят) вареників, запивши їх глечиком сметани. Крім того, Бараба любив пожартувати з людьми і вічно попадав у якісь історії, які потім ставали відомими всьому Львову.