Риб’яча кров

— І вдягніться, — загукала вона йому навздогін.

— Я вам хіба не подобаюся? — повернувся Шваб, комічно підскочив і спробував випнути груди.

Великий живіт при цьому захитався. Ми обидві пирснули від сміху.

— Тут протяг, не хочу, щоб ви завтра захворіли! — закричала ще пані Прохазкова, а потім повернулася до мене. — Як мама?

— Уранці вона хотіла встати, але я її переконала, щоб іще один день відпочила, — сказала я.

Незабаром Шваб притягнув у прохід металеву клітку для теляти, тачка скрипіла, попереду — обруч від відра. Я пішла до молочниці, у кімнаті з кахлями підготувала фільтри в круглій посудині для молока. Насоси вже гуділи, пані Прохазкова нам обом підготувала відра й дійниці. Була субота, чверть на п’яту ранку.

Зденєк з’явився відразу по сьомій, ми саме їли. Він присів біля дверей на перевернуте відро. Приніс мариновані огірки в банці. Шваб ножем відкрив кришку й настромив на лезо маринований огірок. Форма Зденєка була в мазуті з майстерні, Шваб простягнув до нього руки й схопив його світлу майку.

— Такі ми отримували у в’язниці, — сказав він і пом’яв тканину поміж вказівним і великим пальцями.

— За що ти, власне, сидів? — запитав Зденєк.

— Я вже навіть не знаю, що вони на мене навішали, — відмахнувся Шваб.

— Ну, зрозуміло. Ви Бога не боїтеся, Швабале, — діставала його знову пані Прохазкова.

— Ваша рація, Прохазкова, — засміявся він, — на це мені ніколи не зоставалося часу. У нас у Соколові була компанія, ми разом працювали в шахті. І коли нажиралися, то час від часу сідали в чуже авто…

— Тож ви крали автомобілі, — доповнила я.

— Фігня. Ми лише хотіли покататися. До дівчат і так. І якось нас схопили.

— Скільки ти отримав?

— Два роки. Мені ще навішали хуліганство й розкрадання соціалістичної власності, але це не довели, — поважно підняв Шваб вказівний палець. — Із шахти мене вигнали, а на шиї лишилася дружина на інвалідній пенсії, — продовжував він. — Одного разу вона прочитала якесь оголошення, що державне господарство пропонує роботу й житло, і сказала, що ми почнемо нове життя. Я принаймні втік із того скурвленого міста.

Банка з огірками спорожніла на половину. За цих п’ятнадцять хвилин я засиділася і, коли встала зі стільця, то відчувала після двогодинного доїння кожен м’яз у ногах.

— Цей ваш барак — та ще халтура, — сказав Зденєк, коли ми вже розходилися до роботи.

— Так, звісно, — Шваб схопив Зденєка за плече. — Але знаєш, що головне? Що вона вище тієї лінії затоплення, яку тут провели товариші.

Я поглянула на Зденєка. Уже давно було відомо, що будинок Прохазкової і наш, Олінин і Аннин, та ще й інші нижче того рівня. А згідно з останнім листом із району, який прийшов два тижні тому, мала бути знесеною й хата Конопків. Шваб єхидно на нас поглянув і поплескав Зденєка по спині.

— Ще кілька метрів, і ви могли б уберегтися, оце невезіння, курва.