Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Порізана картопля стояла готова в каструлі, ми з мамою — у нашій обідраній кухні з фіранкою на вікні, де радіо грало ще один сонний вальс. У цей момент відчинилися двері з коридорчика, і я відчула хвилю свіжого повітря. Тато став у дверях і сказав, що до мене прийшли. Я вийшла на ґанок, перед будинком був Петр. Він стояв, спершись на паркан, і усміхався до мене. На ньому був чорний светр і джинси, у яких він був і вчора на танцях. Він озирнувся на автівку позаду себе, дверцята водія були відчиненими.
— Ти можеш поїхати зі мною?
Я відразу ж кивнула, навіть не знаючи, куди.
— Візьмеш друкарську машинку? — запитав Петр.
— По неї треба заїхати до дядька, — прокукурікала я, коли згадала про нашу вчорашню розмову.
Я сіла в автівку біля Петра й показувала йому дорогу.
— Ви вчора перебрали. Оліні погано ще й досі.
— Вона з нами не поїде?
— Не хоче в авто, боїться за шлунок, — сказав він, — пішла ще полежати.
У дядька у світлиці я взяла машинку, поклала її у футляр, який поставила на заднє сидіння Петрової шкоди. Ми виїхали за село, і тільки за кілька кілометрів я зрозуміла, що вже не стою біля умивальника в нашій кухні. Щось справді сталося. Петр трохи хрипів, майже весь час мені щось розказував, ми їхали тією ж дорогою, як і вчора з Хозе та дівчатами. Петр казав, що єдину друкарську машинку закрито в місцевому нацкомітеті в райцентрі. Але вони вже не будуть випрошувати й боротимуться за своє село самі. Ми виїхали на головну, на зовсім нову широку дорогу до Будєйовіце.
— Бачиш, дорога в них уже є, тепер починають будувати. Он там, — показав він праворуч, — щодня проїжджають десятки вантажівок.
— У нас дехто й досі говорить, що це неправда, що нічого не зміниться.
— Поглянь сюди, перші будинки вже зруйновано задля нової дороги. А в листах, які прийшли в район, чітко написано, що зона безпеки — у радіусі трьох кілометрів від електростанції. Це кожен може вирахувати. Це ясно як день.
Я хотіла слухати Петра далі, сидіти поруч із ним, і коли ми в’їхали в село, я ледь стримала подив, що дорога промайнула так швидко. На площі він зупинився не біля свого дому, а з іншого кінця.
— Тут живе Тушл, — сказав він.
Він узяв футляр із друкарською машинкою з заднього сидіння й постукав у вікно. Хата була простою, внизу її було побілено до самої трави, я встигла помітити, що в будівлі був трикутний фронтон і посередині дата 1897. Ми пройшли через маленький палісадник до дверей. Зсередини на мене повіяло вогкістю каменю й маринадом для огірків, у кімнаті стояв кухонний стіл і була грубка з плитою, на ній — смальтові каструльки. Двоє літніх чоловіків підвелися з-за столу, Петр представив мені пана Тушла. Сиве волосся навколо залисини, поверх картатої сорочки одягнено светр, плетений великими петлями. Другим був пан Бертак, із сусідньої хати. У нього було дуже зморшкувате обличчя, густе волосся, зачесане назад, уже зовсім біле, він точно був старшим, аніж пан Тушл. Його широке обличчя рожевого кольору, у кишені сорочки виднілася відкрита пачка цигарок. Обоє були стурбованими, я вийняла машинку з чорного футляра, мала при собі й стосик паперу. Якийсь час вони дивилися на мою машинку, обклеєну зусібіч кольоровими наклейками з емблемами автомобілів і мастил. Я поклала поміж двох аркушів темно-синій копіювальний папір і накрутила все це на каретку. Кухонний стіл був зависоким, мені довелося підняти руки, відтак писати було не вельми зручно. Пан Тушл показав мені аркуш паперу, списаний дрібним охайним почерком.
— Ти прочитаєш? — запитав він.
— Звісно прочитає, Франто, — засміявся пан Бертак, — ти ж хроніст.
— Ви могли б мені подиктувати? Так буде швидше.
Пан Тушл узяв аркуш у грубі пальці, став поруч зі мною й голосно читав. На білий папір падали перші літери, ніби краплі дощу, коли він б’є по стелі веранди в хаті дядька Венци.