Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Анна посміхалася, а я тільки недовірливо хитала головою.
— Ти щось розумієш? — махала Оліна мені перед очима листком із підписами. — Ідеться про те, чи знесуть його хату, а він лежить на канапі!
— Післяобідній сон, — констатувала Анна.
— Цей твій дядько — дивне створіння, — сказала Оліна.
— Ти ж знаєш, старий холостяк, — знизала я плечима.
— Слухай, а правда, що він ніколи не їздив далі, аніж автобусом до Будєйовіце? Так кажуть.
— Це дурня, — запротестувала я, — якось він був у Празі, коли вони їздили від школи на екскурсію. Він мені розповідав.
— А як давно це було?
— Років із тридцять п’ять тому…
Анна пирснула від сміху.
Сутеніло, а я знову стирчала в хаті в дядька і більше ніж навчанням займалася безцільним спогляданням ріки. Підручник було покладено на друкарську машинку, прикриту матерією, а я дивилася геть за вікно. Я чекала Оліну, але з’явився Гонза.
— Щось ти злякалась. Мучить совість, ні? — сказав він і взяв із тахти шолом. — Не бійся, я прийшов тільки по мотоцикл.
— Куди їдеш? Тато тебе відпустив?
— Це дурні запитання… Тато пішов у нацкомітет, у них там зустріч.
— І що тут смішного?
— Він поводився так поважно, ніби йшов на засідання уряду.
— Коли ви двоє перестанете гризтися?
— Він смішний. Як пишається тим, що є членом нацкомітету! Причому його там із його маскою важливості тримають тільки тому, що більше ніхто цим займатися не хоче. А ці його народники? Усе одно вони роблять тільки те, що їм дозволять комуністи.
Він підійшов до мене, відкрив синю теку. Гортав підписані папери.
— Чудово, сестро. Я знав, що ти потай тут щось вигадуєш.
— Там є і твоє ім’я, помітив?
— Так. І татове теж. Він тебе з цим викинув геть, так?
— Я не хочу йому про це казати, доки ми не зберемо достатньо підписів.
— Дай мені якусь ручку, — сказав Гонза й став робити лиховісний вигляд. — Коли предок про це дізнається, то просто всреться…
Оліна прийшла тільки ввечері.
— Я найперше пішла до вас додому, — почала вона й сіла на тахту так рвучко, аж та заскрипіла.
— Сподіваюся, ти татові нічого не сказала?
— Ні, я говорила тільки з твоєю мамою. Я все одно запитувала себе, Гано, чи має це якийсь сенс? Барак аж там, у кінці села, їм може бути байдуже.
— Гаразд, але вони так само живуть у селі, як і ми. Анна теж казала, що ми маємо пройтися по всіх, щоб це мало значення.
— Але уяви собі Голеца — який смисл? Ті, із третього поверху, можливо. А Швабал, ти ж знаєш, що він говорить у пивниці, коли нап’ється. Що вони б мали затопити тут усе. Він мені огидний.
— Шваб з Аранкою нам усе підпишуть, не бійся. А щодо інших — побачимо. Ми повинні спробувати.
— Але до Швабалів ти підеш сама. І до Голецових теж.
— Чому й до Голецових?
— Ти знаєш його з корівника.
— А ти — із магазину.
— Пошлемо туди Анну, — в Оліни засвітилися очі.
— Вона не вдома, вони кудись поїхали з Хозе.
Ми ще якийсь час домовлялися, перш ніж я взяла листки з текою й ми пішли. Уже було темно. Ми пішли не прямо, а повз пивницю, потім угору, повз склади, тож до барака ми підійшли згори.
— На біса, немає автівки Шваба, — зауважила я.
Але їхні вікна на першому поверсі світилися. Було замкнено, але ми чули звідти голосну музику й загонистий голос.
— Арана співає? — здивувалася Оліна.
— Ні, радше свариться, — сказала я.
— Гм, і доволі матюкливо, — погодилася Оліна.
Ми зайшли в коридор, я намацала в темряві вимикач. Нічого.
— Мабуть, перегоріла лампочка.
З Оліниного голосу я зрозуміла, що йти далі вона не хоче.
— Не будь боягузкою.
Світла не було й на сходах. Оліна боялася йти нагору, але боялася також залишатися в темному коридорі сама. Я піднімалася сходами в темряві, на боці відчувала Олінину долоню.
— Ти тримаєш мене, немов у лещатах, — зашепотіла я.
Зі щілини під дверима лилося світло. Я постукала у двері й відступила на крок, наступивши при цьому Оліні на ногу. Вона заховалася за мене, щойно двері відчинилися. Пані Голецова стояла на порозі в подертому фартусі. У лівій руці диміла цигарка, затиснена поміж вказівним і середнім пальцем. Довга смужка попелу впала на обідраний лінолеум. Я витягнула з теки аркуш із підписами. Вона поглянула на папери й на мене, але не сказала ні слова. Я не знала, чи маю я щось казати. Відтоді, як у неї помер чоловік, вона фактично не виходила з квартири. Звідти неприємно тхнуло. Я подивилася їй через плече, у кутку коридору лежала купа сміття, порожні банки з зубатими кришками, блакитні пластикові коробки від молока, зім’ятий папір і якийсь зібганий скривавлений бинт. Я спробувала їй ще раз усе пояснити, але Оліна ззаду длубала мене в спину. Раптом ми знову опинилися в темряві.