Риб’яча кров

Він підійшов до мене, відкрив синю теку. Гортав підписані папери.

— Чудово, сестро. Я знав, що ти потай тут щось вигадуєш.

— Там є і твоє ім’я, помітив?

— Так. І татове теж. Він тебе з цим викинув геть, так?

— Я не хочу йому про це казати, доки ми не зберемо достатньо підписів.

— Дай мені якусь ручку, — сказав Гонза й став робити лиховісний вигляд. — Коли предок про це дізнається, то просто всреться…

Оліна прийшла тільки ввечері.

— Я найперше пішла до вас додому, — почала вона й сіла на тахту так рвучко, аж та заскрипіла.

— Сподіваюся, ти татові нічого не сказала?

— Ні, я говорила тільки з твоєю мамою. Я все одно запитувала себе, Гано, чи має це якийсь сенс? Барак аж там, у кінці села, їм може бути байдуже.

— Гаразд, але вони так само живуть у селі, як і ми. Анна теж казала, що ми маємо пройтися по всіх, щоб це мало значення.

— Але уяви собі Голеца — який смисл? Ті, із третього поверху, можливо. А Швабал, ти ж знаєш, що він говорить у пивниці, коли нап’ється. Що вони б мали затопити тут усе. Він мені огидний.

— Шваб з Аранкою нам усе підпишуть, не бійся. А щодо інших — побачимо. Ми повинні спробувати.

— Але до Швабалів ти підеш сама. І до Голецових теж.

— Чому й до Голецових?

— Ти знаєш його з корівника.

— А ти — із магазину.

— Пошлемо туди Анну, — в Оліни засвітилися очі.

— Вона не вдома, вони кудись поїхали з Хозе.

Ми ще якийсь час домовлялися, перш ніж я взяла листки з текою й ми пішли. Уже було темно. Ми пішли не прямо, а повз пивницю, потім угору, повз склади, тож до барака ми підійшли згори.

— На біса, немає автівки Шваба, — зауважила я.

Але їхні вікна на першому поверсі світилися. Було замкнено, але ми чули звідти голосну музику й загонистий голос.

— Арана співає? — здивувалася Оліна.

— Ні, радше свариться, — сказала я.

— Гм, і доволі матюкливо, — погодилася Оліна.

Ми зайшли в коридор, я намацала в темряві вимикач. Нічого.

— Мабуть, перегоріла лампочка.

З Оліниного голосу я зрозуміла, що йти далі вона не хоче.

— Не будь боягузкою.

Світла не було й на сходах. Оліна боялася йти нагору, але боялася також залишатися в темному коридорі сама. Я піднімалася сходами в темряві, на боці відчувала Олінину долоню.

— Ти тримаєш мене, немов у лещатах, — зашепотіла я.

Зі щілини під дверима лилося світло. Я постукала у двері й відступила на крок, наступивши при цьому Оліні на ногу. Вона заховалася за мене, щойно двері відчинилися. Пані Голецова стояла на порозі в подертому фартусі. У лівій руці диміла цигарка, затиснена поміж вказівним і середнім пальцем. Довга смужка попелу впала на обідраний лінолеум. Я витягнула з теки аркуш із підписами. Вона поглянула на папери й на мене, але не сказала ні слова. Я не знала, чи маю я щось казати. Відтоді, як у неї помер чоловік, вона фактично не виходила з квартири. Звідти неприємно тхнуло. Я подивилася їй через плече, у кутку коридору лежала купа сміття, порожні банки з зубатими кришками, блакитні пластикові коробки від молока, зім’ятий папір і якийсь зібганий скривавлений бинт. Я спробувала їй ще раз усе пояснити, але Оліна ззаду длубала мене в спину. Раптом ми знову опинилися в темряві.