Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Щоразу, коли проходжу повз, у мене таке відчуття, що стара Махова хоче мені щось сказати, але вона ніколи навіть звуку не подає. Тільки зиркає…
— Гано!
— А що? Це ж так. Вона дивиться в щілинку, ніби поліцай.
Передостання хата на площі за пивницею мала чорні рамки навколо вікон і сучасні скляні двері, оббиті вагонкою. Кілька років тому їх зробив дядько Венца. Петра попросила нас пройти, волосся в неї було пофарбовано в темний, рясні дрібні кучері спадали ззаду за комірець блузки, а спереду неслухняно витанцьовували на лобі. Тридцять п’ять років, тіні на очах і підмальовані вії. Шик-дама, яка щодня їздила автобусом у Глибоку в комунальні служби, де працювала перукарем для жінок і чоловіків. Я завжди радо її бачила й щоразу повторювала собі, що в її віці я б хотіла виглядати так само, як вона. Постійно усміхнена, ошатно вдягнена, напахчена навіть у глухому селі, де цього ніхто не оцінить.
Кожна з нас отримала каву в склянці, а в спальні ми сиділи перед дзеркалом на стільцях, які Петра принесла з кухні. Мама з білою тканиною навколо горла стежила за своїм непорушним зображенням у дзеркалі, а Петра з ножицями літала довкола неї. Було дуже приємно бачити маму інакше, аніж за роботою, у садку чи в кухні. Ми говорили, і півтори години збігли, аж ми того не помітили. Ми поверталися через площу в сутінках, я навмисно зупинила маму під лампою й знову розглядала її хімічну завивку.
— Але прошу тебе, це ж не бозна-що…
— Тобі дуже личить, мамо, справді.
До ріки ми спустилися вже біля пивниці і йшли додому вздовж води.
— Мамо, чому ти ніколи не хочеш говорити про те, що відбувається в нас у родині? — почала я обережно.
— Але, Гано, у нашій родині не відбувається нічого особливого…
— Ти знаєш, про що я.
Мовчання, яке я так добре знала. Я зупинилася біля сходів, що спускалися до води, на ланцюгові злегка колихався сусідський старий дерев’яний човен. Ми вже були майже вдома.
— Мені щоразу робиться зовсім погано, коли ті двоє лаються. Сьогодні вранці на полі це було жахливо.
Я спустилася на дві сходинки до річки й вкинула плаского камінця у воду, він зробив жабку, три або чотири рази виринув, перш ніж зникнути під водою. Мама стояла наді мною й дивилася за течією в напрямку греблі.
— Мамо, тато не любить Гонзи.
Нарешті це прозвучало, я злякалася власного голосу, але водночас відчула полегкість.
— Що ти таке кажеш, на бога? — мама була переляканою й заперечно похитала головою зі свіжою завивкою.
— І я знаю, чому, — продовжувала я, уже треба було, — бо тато Гонзи не хотів. Він був небажаною дитиною.
1986
Ми всі троє сиділи на підлозі: Оліна на подушці, Анна — уся загорнута в ковдру. Я розклала просто на долівці три аркуші, списані іменами й адресами. Майже всі в селі підписали петицію, навіть ті, чиї хати стояли вище висоти 370,5. Я друкувала текст петиції й усі імена на машинці минулої неділі, після обіду, замість навчання. Тепер ми бачили лише декілька білих місцин, де ще не було підписів. Це все були люди з нашого боку села, яких обходили Анна з Оліною.
— У мене було простіше завдання, — визнала я, — інший берег річки має цілком піти під воду, тож ніхто не вагався підписувати.
— Я б теж сказала, що тобі було простіше, — погодилася Оліна, — але зверни увагу на ось це порожнє місце.
Вона показала пальцем на рядок, де праворуч від означеного місця бракувало підпису. Я провела поглядом ліворуч до імені.
— Дядько це не підписав? — жахнулася я.
— Я тобі ще не розказала цього? — Оліна підняла брови. — Це був театр. Будь ласкава, підсунь йому цей папірець під ніс і стій над ним, доки він це не підпише.
— Венца такий трохи флегматик, правда.
— Трохи? — насмішкувато поглянула вона на мене й допила склянку з вином. — Ми стояли за ворітьми, як дві ідіотки.
Анна лише посміхнулася. Склянка в неї вже також була порожньою.
— Це було в понеділок, перш ніж у вашої бабусі знову розболілися ноги. Вона полола клумбу, а ми сказали, що йдемо до Венци. А бабуся каже, що Венца відпочиває.
— Котра була? — запитала я.
— Щось біля четвертої.
— Ну звісно, від пів на четверту він завжди спить. У кухні на тахті.
— Саме там він і хропів. Я кажу бабусі, що це важливо! Тож бабуся пішла за будинок, за хвильку повернулася, бо Венца зажадав знати, чого ми хочемо. Я кажу: «Він має дещо підписати». Тож бабуся знову побігла за ріг, ми з Анною все ще біля воріт, бабуся вертається запитати, мовляв, що треба підписати. Я кажу: «Петицію». Бабуся знову йде назад, звідки чимчикує до нас, мовляв, яку петицію? «Проти знесення хат», — мимрю. Вона знову зникає, а потім повертається назад до клумби, бере сапку й продовжує копирсатися в землі. Я кажу: «Що сказав Венца?». «Він відпочиває», — каже бабуся. «Я знаю, що він відпочиває, але ж він підпише це?» — «Ви маєте принести це ввечері у пивницю…».