Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Так. Стояв тут так само, як і ти. З кілька років тому.
Він розсерджено вкинув кролячий гній до тачки разом із лопаткою.
— Але наступного разу питайтеся про таке вдома, чорт забирай!
Ми з Гонзою збирали один навпроти одного в спільний кошик, у мене були старі плетені рукавиці, а Гонза занурював у холодну землю голі руки аж до зап’ясть. Робочі черевики повністю вкрилися багнистою глиною. Вересень був доволі холодним, окрім футболки й блузки, я натягнула ще й светр. Ватник Гонзи був розстібнутий, від нього самого тхнуло пивним перегаром, і він був насуплений, як чорт. Не переставав бухтіти, доволі голосно, і від цього мені було трохи зле. Батьки збирали на наступному ряду, відразу біля польової дороги, відгородженої шипшиною й терниною, і були лиш трохи попереду нас.
— Уставати в суботу о шостій ранку через оці картоплинки, яких навіть не видно.
— Облиш, Гонзо, — уже вкотре просила я впівголоса.
— Вони не більші від заячих какашок.
— Коли збираєш після комбайна, то це справді далеко не перший сорт, хлопче, — озвався тато, а це було знаком того, що він усе чув.
— Ми тут побираємося, ніби якісь бідні родичі, — ремствував далі Гонза.
— Є ще якісь запитання? — тато підвів голову від грядок.
— Так. Мені здається розумнішим купити собі нормальної картоплі в магазині. А крім того, мама отримує від держави натуральні виплати…
Не встиг він договорити, як тато вже стояв над нами, підняв Гонзу за краї ватника й потягнув його через грядки картопляного поля за галявину. Ми з мамою також схопилися на ноги й злякано дивилися на ряди високих кущів шипшини. Ми глипали одна на одну, нам здавалося, що це тривало довго, але насправді минуло не більше хвилини. Тато повернувся до повного кошика й пересипав вміст у мішок. Гонза йшов повільним кроком назад. Коли побачив, що ми з мамою видивляємося на нього, напустив на себе вираз знудженого фраєра. Його відросле світле волосся літало від вітру. Я схилилася знову до кошика.
— Ти як дитина, — сказала я.
— Сестро, — він глипнув на мене й поглядом та голосом дав зрозуміти, щоб я займалася своїм.
Свіжий запах глини й запах гнилого картопляного бадилля змішувалися в низькому пасмі туману просто над землею. Батьки лишили нам один мішок на кінці грядки й перейшли на віддалену частину поля. Віддаля в туманному повітрі було видно лише мамину оранжеву хустку, яка була пов’язана в неї на шиї.
— Вчора в автобусі до мене підсіла Маґда з Лготи.
Він збирав, нахиливши голову, нічого не сказав, навіть не поглянув на мене.
— Вона майже плакала, Гонзо.
— І що?
— Вона в тебе закохана.
Він підвівся, схопив кошик і пішов його висипати в ютовий мішок. Порожній кинув мені до ніг. Робив вигляд, що розпрямляє спину.
— Ти жахливий, ти про це знаєш?
Я виголосила це йому, дивлячись просто в очі. Він не відвів погляду, лише трохи схилив голову, потім опустився в глину й виривав пальцями картоплини, деякі дрібні, немов коралі, а більші — розрізані навпіл.
— Ти її не любиш?
Я вдарила його обома руками. Він цього не очікував і перекотився на спину. Замахнувся рукою з картоплиною, я наставила долоні перед обличчям, але він не кинув.
— Вона тебе любить.
— Сестро…
— Ти чуєш? Вона все ще закохана.
— Це наче грип. Минеться.
— Для тебе це нічого не означає?
Він мовчав.
— На баку мотоцикла в тебе вже сім зірочок.
— А що там має бути?
— Ти вважаєш, що крутий, але ти насправді покидьок.
Він підвівся й вдарив напівпорожній кошик. Вилетіло кілька покривлених картоплин.
— Дружба, сестро. Це єдине, що визнаю. Але ти цього не можеш зрозуміти. Це працює тільки поміж хлопцями.
Ввечері ми залишилися з мамою вдома самі. Тато пішов до Махи, із яким вони разом були в місцевому нацкомітеті. А Гонза справді став дотримуватися того правила, що після своїх сімнадцяти років не питатиметься в тата, чи може він кудись піти, і, зрештою, якщо не буде такої потреби, навіть не повідомлятиме вдома, куди збирається.
— Мамо, ти не забула? Сьогодні ми разом ідемо до Доманів. Із Петрою я домовилася, вона пофарбує тобі волосся й мене трохи підстриже.
Я бачила з її обличчя, як їй цього не хочеться, але вона все ж пішла у ванну, а за півгодини ми обидві стояли на порозі й зачиняли двері дому. Ми вийшли доріжкою на площу, проминули паркан навколо хати Махів. Між стовбуром паркану й металевими воротами показалася бабуся в хустці.