Свідків злочину не було

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

— Вас чекає відвідувач.

— Давно?

— П'ятнадцять хвилин,

— Чоловік, жінка?

— Чоловік. І ось справа з архіву. — Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

— Дозвольте закурити? — спитав.

— Куріть, — я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд — зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб — свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана — це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

— Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

— І що?

— Посопіло в трубку, і все, — видушив зніяковілу посмішку.

— Розкажіть про своє дитинство.

— Моє? — здивовано звів брови. — Але ж не я, а Руслан…

— Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

— Будь ласка, як вам треба, — неохоче погодився. — І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

— І ніколи не цікавились, де рідні?

— Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, — похмуро відрубав.

— І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

— Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… — Важко зітхнув.

— Постараюсь. Поясніть.