Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Її напружене обличчя враз споважніло, в усій постаті з’явилося щось величне; горда і прекрасна, вона стояла серед цього вульгарного, крикливого натовпу. Потім повільно провела руками по тілу від грудей до живота.
— Ти… — зойкнула адвокатша і впала, як сніп.
Переполох, галас, хтось — то була руда німкеня! — підсунув крісло, адвокатша якийсь. час лежала нерухомо.
Почали шукати ліків і принесли цілу аптечку.
Мене вдарило, наче громом, я був приголомшений, нічого не бачив, нічого не чув. Хотілося висадити в повітря увесь світ і лишитись тільки вдвох із Вандою. Та потроху до мене почало доходити дещо з того, що робилось у Вандиній кімнаті.
— Я вагітна… в мене буде дитина… Чуєте? І нічого ви тут не вдієте.
— І я тебе породила?! — Сльози, ридання. Миска, завита голова адвокатші над мискою. Вона блює. Випила отруту. Хто? Та, напевно ж, адвокатша. Не допильнувала дочки. — Ох, ох… — Хтось стягує з неї бальну сукню.
— Зараз дамо протиотруту. Сердешна дитина… Аби тільки наш ксьондз не брав цього дуже близько до серця, а то все можна залагодити… — говорила німкеня.
Коли це почалося? «Я так не можу, я так не можу», — зітхала бідна Вандуся, яку мучило наше грішне кохання.
Одного разу в лісі я зірвав цупку травинку, зробив з неї дві обручки, ми обмінялись ними, я був ксьондзом, що вінчає, і водночас молодим. «Ну, а тепер кохайтеся на славу божу», — промовив я в ролі ксьондза. «Ох, боже, боже», — прошепотіла тоді вона і схилила голову, мов покаянний грішник.
Зараз Ванда простягає руки до батька й киває головою в бік німкені:
— Тату… я не зношу цього кодла.
Опущені голови… Обоє зворушені. Схиляються одне перед одним. Сцена родинного примирення, від якої я вибухаю. «Ти хоч гопки скачи, а Ванда моя, — кажу в думці адвокатові, — з тобою її єднає тільки спільна ненависть.
Ось загляну тобі, Вандо, у вічі… Заглянув і сахнувся — в очах твоїх побачив те, що й завжди: любов і ненависть.
У них відбивались і промені вечірньої зорі, і чорні хмари. Що ти накоїв, адвокате! Відступися, а то як жахну з револьвера!»
Напевно, я був у нестямі, коли погрожував, бо не погоджувався з адвокатом, який, цокаючи зубами, доводив мені, що комуніст не може вдаватись до індивідуального терору. А револьвера в мене не було. Я таки не тямився — від страху за своє щастя.
Потім було дуже погано і мені, і Ванді, бо вона справді наступного дня виїхала з міста. А згодом знову стало добре, хоч ми зустрічались таємно, як змовники. Нарешті, війна — і ви вже знаєте, що сталося з Вандою. Обставини перешкодили нам поєднатись, але в мені й досі живе почуття, описане у вірші:
І вона теж молиться на мене, хоч я й не знаю, чи вона жива. Ми обожнюємо одне одного, закохані й нещасливі, бо таким було наше кохання, яке ми вбивали в зародку і водночас ніжно плекали, немов зачате в недузі дитя, що приречене на смерть, але тим часом росте, щоб умерти.
Я й досі не можу забути нашу раптову сутичку на уроці фізики і запитую фізика: невже не досить того, що народи винищують одні одних? Чому ще й люди ворогують між собою? Він, як завжди, здвигає плечима, конспіратор. «Спитай про це в Маркса». Я не питаю, бо знаю; не питаю, бо до мене доноситься тлінний дух приреченого, прогнилого ладу.
Проминула ніч, зоряна ніч молодості. Я наситився собою, бо яскраво уявив себе тодішнього. Молодість вирувала, ніби кров у жилах. Мені схотілося ще раз глянути в дзеркало. Я змінився за цю ніч. Тепер я в сто разів молодший, ніж учора ввечері. На обличчі вираз завзяття — ось у чім суть. Завзяття — це теж сила. Прагну молодості — значить, я молодий. Спомини бадьорять мене, як тоді роса, повів вітерця — це ніби її дотик, а квіти, серед яких я її шукав, — це її ніжні цілунки, кожен дужий удар серця — це вихор тих променів і сонячних зайчиків.
Я навідуюсь до рідного міста, яке з кожним роком оновлюється й молодіє, але водночас зберігає в собі все, чим його наділила історія. Час лине вперед, ох, як швидко лине, але ми з Вандою завжди такі самі, як були. Для нас не існує ні зміни днів, ні сходу, ні заходу сонця.
Словом, ми самі володарі часу. Я мушу приборкати час, щоб він підкорявся моїм спогадам. Тому що кожного разу, коли я вертаюсь у минуле, до мене долинає злораде хихотіння адвокатші. Мовчи, гадюко. Нехай ніхто не заважає мені втішатись молодістю й знову хвилюватись.
1961
Ришард Клись
«КАКАДУ»