Сучасна польська повість

Була та пора, коли з великих похмурих будинків з облупленими стінами починають виходити бліді, змучені цілоденною працею службовці, коли жінки поспішають додому з останніми різдвяними покупками, торговці складають свої барвисті лотки, повні блискучих ялинкових прикрас, а селянські підводи й сани з бубонцями на кінській збруї наввипередки виїжджають з міста; була та вечірня година, коли порошить сніг, бере мороз і в завулки прокрадаються сутінки.

Я стояв на розі Кракауерштрасе і Бангофплац, як тепер звалися Краківська вулиця й Вокзальна площа, на самому краю тротуару, яким повзло багатоголове чудовисько — то сірою гадюкою звивалась у вечірньому присмерку довга низка людей, що кралися попід стінами будинків, — і пильно стежив за всім, що діялося на площі та навколо єдиного в цьому місті вокзалу. Великий вокзальний годинник показував чверть на четверту; сніг перестав сипати, але мороз із кожною хвилиною дужчав; уздовж вокзалу вишикувалися в ряд військові грузовики і кілька легкових автомашин; всі тротуари й переходи захаращувала юрба продавців газет та цигарок, галаслива, рухлива юрба злидарів, що настирливо пхали в руки перехожим свій дешевий товар, — ці люди, бездомні, як і я, вільні, нічим не зв’язані, нікуди не поспішали, бо ніхто їх не ждав, цей вечір був для них зовсім буденний, і вони не піддавалися святковому настроєві, який пойняв усе місто, що з гарячковим збудженням очікувало першої зорі й різдвяної ночі.

Я страшенно змерз. Мене взяли дрижаки, і я підняв комір пальта. Все тіло задубло, суглоби геть заклякли, на превелику силу я добув закоцюблими пальцями з кишені цигарку й закурив, а упоравшися з цим, почав терти руки, хукати в долоні, щоб хоч трохи їх зігріти, — адже мої руки мусять бути завжди готові до дії, спритні й вправні, як у кишенькового злодія, як у зломлювача, що орудує коло замка, міцні й гнучкі, мов у борця, що виходить на двобій; а коли вони зігрілись настільки, що можна було вільно ворушити пальцями, я попрямував до бару, який містився по той бік площі.

Ще здалеку впадав у вічі величезний напис уздовж всього будинку: «RESTAURANT-KAFFEEHAUS «KAKADU»[18]. Цю назву я знав напам’ять; сповнений суперечливих почуттів, я понад годину простояв на площі, стежачи за входом до цього закладу; він здавався мені не зовсім підхожим місцем для зустрічі з Монтером. Ідучи туди через площу, я помалу стягував рукавичку, мої пальці тепер безупинно ворушилися. З кав’ярні вийшло двоє поліцаїв. Ту ж мить мої руки опинилися в кишенях пальта, нерухомі й спокійні, але поліцаї, не звертаючи на мене уваги, пройшли мимо і зникли в натовпі; пальці, судорожно стиснуті на рукоятці пістолета, трохи розслабились; не виймаючи рук із кишень, ховаючись за спиною залізничника, що йшов попереду, я прослизнув у ресторан; двері самі зачинилися, сухо клацнувши автоматичним замком, то були добротні двері відомої віденської фірми; я пройшов через роздягальню й несподівано опинився на порозі гомінливого задимленого залу.

В першу мить я мало не повернув назад: всі столики були зайняті, я не бачив у залі жодного вільного стільця, — але потім подумав, що краще постояти біля бару й почекати, поки звільниться місце, аніж стовбичити на тротуарі або кружляти по Вокзальній площі, куди досить часто навідувалися жандармські патрулі. Міста я не знав, піти не мав до кого, а зустріч була призначена саме в цій кав’ярні, тут я мусив чекати на Монтера. Весь час стежачи за залом, зосереджений і сторожкий, я рушив до стойки, стискаючи в кишені рукоятку пістолета; від його холодного дотику виникало неясне почуття певності, що, поки зброя у мене в руках, я дам собі раду і, коли мене спробують затримати, в першу-ліпшу хвилину зумію пробитись на вулицю; ця думка трохи заспокоювала, хоч водночас я розумів, що вулиця для мене, як і для всіх людей, не може бути захистком і вискочити туди — ще не значить врятуватись.

Я підійшов до стойки, де стовпився гурт п’яних чоловіків, і лише тоді біля естради помітив вільний столик, втиснутий в самий куток, а це якраз було те, що треба.

Я поспішив зайняти місце, сів лицем до дверей, що вели в роздягальню. Розстебнув пальто, зняв із шиї шарф і ще раз пильно оглянув зал, де були самі тільки чоловіки.

Кілька повій безупинно крутилися поміж столиками, підсідали до підпилих відвідувачів; розв’язні, вульгарні в своїх намаганнях здобути на одну ніч щедрого коханця, повні відчайдушного нахабства, властивого людям, котрим уже нічого втрачати, жалюгідні, нещасні й самотні, вони заливали свою тугу горілкою, що нею так охоче винагороджували їх випадкові любчики за той час, який ці жінки їм віддавали, за ту зневагу, яку від них терпіли, за масні, плоскі анекдоти, які мусили вислухувати; на вигляд безтурботні й веселі, а насправді насторожені й хижі, вони, мов голодні вовчиці, чигали на здобич.