Балакучий згорток
- Автор: Даррелл Джеральд
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-78-4
- Переводчик: Наталія Трохим
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Балакучий згорток». Краткое содержание книги:
А виправляти ці неприємності доводиться звичайним дітям — Саймону, Пітеру та їхній сестрі Пенелопі.
Тож якщо ти не від того, щоб сплавати на Острів Вовкулаків, продертися крізь Мандрагоровий Ліс чи взяти штурмом Замок Василісків, — сміливо перегортай сторінку!
— Добре, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.
Отже, вони відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта й Дульчібелла нетерпляче чекали на їхнє повернення.
Розділ V
Горностаї та грифони
— Повернулися, повернулися! Богу дякувати! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?
— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!
— А мій двійник став вам у пригоді? — поцікавився Г. Г.
— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відповів Папуга.
— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в них який-небудь сенс.
— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри та вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я їх почитаю.
Усі дивилися, як він читає приписи, безгучно ворушачи губами.
— Може, ви бачили мої яйця? — пошепки спитала Табіта.
— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.
— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.
— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!
— Тільки не я, — сказав Папуга. — Я ніколи не був про горностаїв високої думки — занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь їхнього залучення на наш бік — це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?
— Сімсот сімдесят сім, — підказав Г. Г.
— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.
— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? — припустив Саймон.
— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!
— Але що тут такого смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?
— Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.
— Це надто вульгарно, але правдиво, — ствердив Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.
— Однак, — заперечив Г. Г., — не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…
— Войовничими? — підказав Папуга.
— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.
— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?
Г. Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.
— Усе це чудово, моя дорогенька, — зауважив він, — але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів — один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.
— Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, — запропонував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.
— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.
— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.
— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.
— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга. — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — іще б щось придумали!
— Ну, тоді, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із Головним Горностаєм, чи як його там називають.
— Герцог Венслідейл! — мовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.