Балакучий згорток

— Отак я і вибрався, — похвалився Етельред.

Вони обережно спустилися разом із манекеном через отвір у трубу, й тут їм стало зручніше, бо тепер могли присвічувати собі ліхтариками без остраху, що хтось їх побачить. Приблизно за п’ять хвилин помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули повів прохолодного вітерця.

— Ми майже на місці, — шепнув Етельред. — Тепер — мертва тиша. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх із стічної труби до великої похмурої темниці, натоптаної аж до стелі старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які переважно можна знайти на горищі. Все тут було запилюжене й обплетене павутинням, густим, як чорне мереживо. Тут було холодно, пахло вогкістю, й Пенелопу почало лихоманити.

Етельред провів їх поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, аж до дверей, і тут він обережно прочинив їх та визирнув у шпарину.

— Агов, вистроміть носи та киньте оком навколо, — зрештою промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися великі, окуті міддю двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися Великі Книги. Перед дверима з виразом нудьги на обличчях стирчали двоє василісків — очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий тим часом знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти був пологий коридор, який спускався до рову.

— А тепер, — промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, — як тільки я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я знатиму, що ви готові, зрозуміло?

— Згода, — прошепотіли у відповідь.

Пенелопа відчувала, як стукотить її серце — мало не вискакує з грудей, — і запитувала себе, чи інші теж бояться так само, як і вона.

— Добре, — Етельред схвильовано ковтнув повітря, — час починати.

З цими словами він прочинив двері, вислизнув у коридор і залишив двері напіввідхиленими. Всі припали до отвору й побачили, як він поправив на собі циліндр і бадьоро, з безтурботним виглядом пострибав униз коридором до вартових із затиснутими під пахвою Пенелопиними олівцем і записником.

— Агов, — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! І це називається вартові? Та я вже давно міг підповзти й подушити вас обох.

Василиски, щойно почули його голос, підстрибнули та виструнчились, та коли роздивилися, хто це, знову розслабилися.

— А, це ти? — прокаркав один різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. — Чого ти хочеш, жабо дурнувата?

— По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, — твердо відповів Етельред. — Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого Шефа, зрозуміли? Якщо не вірите, можете зійти нагору та спитати його. Хоча цього я б вам не радив, бо він зараз у паскудному настрої — бушує, наче вулкан.