Балакучий згорток

— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… — ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками, символ жалю, каяття або співчуття». Тепер слід подивитися в Довіднику лікарських трав, де вона росте.

Довідник Лікарських Трав Гепсібара почув це, також сам розгорнувся й почав перегортати сторінки.

— Ой, та рута, рута… — примовляв він. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового Лісу, на Острові Вовкулаки, серед Співучого Моря».

— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Добре, Г. Г. напевно знайде в цьому якийсь сенс. До побачення, Книги, чекати лишилося недовго — ми вас врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

— Ану, рухайтесь! — видихнув він. — Ті вартові вже напірналися за Г. Г. й тепер повертаються, змоклі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх одурили. Нам треба чимшвидше вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці — й раптом побачили, як по коридору від рову наближаються двоє мокрих вартових. Щойно василіски вгледіли дітей, відразу видали моторошний, пронизливий крик, що тисячоголосою луною відбився від стін підземелля та мало не оглушив Пенелопу й хлопчиків.

— Швидше, швидше, — командував Папуга, — назад у трубу, чимдуж утікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, й Пенелопа нахилилася до нього, підхопила на руки, притулила до себе та помчала так швидко, як ще ніколи раніше не бігала. За ними гналися василіски — гелготіли, рипіли лускою та скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: от-от її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм усе-таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері та замкнути їх на засув — і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив у одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски кричали по-котячому, шаленіли, шкреблися та дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли поле небесної моркви й жодного разу не зупинилися, щоб перевести дух, аж поки не опинились у Кришталевих Печерах.

— Ф-фу, — Пенелопа, захекана, прихилилася до кришталевої стіни. — Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

— Я теж, — прохрипів Пітер: груди його ходили ходором.

— Ми мало не влипли, — сказав Саймон, хапаючи повітря. — Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить — і всі були б підсмажені, як грінки.

— Ой, не згадуй, — Пенелопу пересмикнуло, — це жахливо.

— Агов, панночко, — озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках і з циліндром на голові, — я хотів би подякувати вам за те, що врятували мені життя.

— Дурниці, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, й тільки тому взяла тебе на руки.

— Так, я б сам не зміг, панночко, — охоче погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!