Одіссея найкращого сищика республіки

— Борисе, якби я був причетний, я б не заважав вам. Стріляйте, вбивайте, але що може розповісти труп? Нічого. Труп просто лежатиме на вулиці й чекатиме поліції. А ось поранений у бік викрадач, — до речі якого я поранив, — поїде до своїх товаришів. Йому буде потрібна допомога. Навряд чи він звернеться до лікарні, радше спробує знайти якогось підпільного лікаря. І тут уже вам усі карти в руки. Знайти лікаря, знайти пораненого, знайти його дружків і запитати, навіщо їм знадобилася пані Анетта. — Я говорив, а Борис ошелешено кліпав очима. Пан Бенціон усміхнувся.

— Пам’ятаєш, Борисе, я казав тобі, що коли Івана Карповича називають найкращим сищиком імперії, то радше применшують, а не перебільшують його здібності? Ти, здається, не повірив. Прибіг сюди, кричав, що він урятував нападника, аби захистити себе від підозр. Бачиш, як недобре вийшло. — Крік суворо подивився на Бориса.

— Вибачте, Іване Карповичу, я був неправий. Геть неправий. Просто все сталося так швидко, а ще й Ізю вбили, то я...

— Вибачу. А зараз я був би вдячний, якби ви зателефонували до лікарні і дізналися про стан пані Анетти. Потім знайшли тих людей. Бо поки вони на волі, пані Анетті загрожує небезпека.

— Борисе, ще четвірку людей до лікарні. І особисто перевір усіх підпільних лікарів.

— Слухаюся. — Борис пішов до дверей.

— А ще можна перевірити зброярні. У всіх нападників однакові новенькі браунінги, схоже, нещодавно куплені. Може, навіть в Одесі.

— Так, зброярні перевірити, — кивнув пан Бенціон.

— Слухаюся. — Борис вийшов. Крік відкинувся в крісло.

— Щось ніяк не вдається зустрітися у спокійній атмосфері, — усміхнувся.

— Не кажіть. Я так сподівався, що пригоди залишилися позаду, коли виходив на вокзалі в Одесі. Та виявилося, що ні. Кулі знову літали біля моєї голови, наче оси навколо достиглого яблука.

— Я прошу мені пробачити, Іване Карповичу, за те, що відбулося. Спробую якось компенсувати ваші хвилювання. Я підготував усе, що ви просили, і прошу прийняти це в дар від мене.

— Я просив досить багато, і воно коштувало немало.

— Іване Карповичу, дружба з вами дорожча.

— Дякую, — кивнув я.

— Про справи поговоримо завтра. А зараз вас відвезуть до готелю, де ви зможете відпочити до вечора.

— Я б хотів з’їздити до лікарні. Дуже переймаюся долею пані Анетти, відчуваю провину, що не помітив небезпеки одразу.

— Вашої провини тут немає жодної. Вас відвезуть до лікарні, а потім у готель.

— Бенціоне Менделевичу, мені не потрібна охорона. Тим паче, що я не цікавив нападників.

— Іване Карповичу, краще перестрахуємося, — сказав Крік. Провів мене до дверей і наказав трьом бійцям супроводжувати на авто.

Ми поїхали до Єврейської лікарні. Там мене провели до схвильованого лікаря, який доповів, що у пані Анетти струс мозку і їй необхідний спокій.

— Зараз вона заснула, і краще було б її не будити.

— Більше травм немає?

— Кілька невеличких забоїв на боку і руках, але на них можна не зважати. А от струс — справа серйозна. Пані Анетті доведеться тиждень-два провести в ліжку.

— Вона щовечора співає у «Варшаві».

— Про це не може бути й мови. Я так і сказав Борису, він передасть Бенціону Менделевичу.

— Що ж, дякую. — Я відкланявся, зайшов іще раз перевірити охорону Анюти. Чотири бійці сиділи біля дверей до палати, ще четверо були поруч. Я перевірив сусідні палати, а також палати поверхом нижче і вище. Нічого підозрілого не знайшов. Зазирнув до Анюти, вона спала. Наказав відвезти мене до готелю.

Там чекав розкішний номер на дві кімнати. Для мене він був завеликий. Та вже що є. Охоронці залишилися в коридорі, але я їх запросив до першої кімнати. Сам усівся за стіл, хотів записати події цього буремного дня, але не писалося. Тоді вирішив прилягти. Зачинився у спальні, де стояло велике ліжко під стіною. Воно мені не сподобалося. Іподром, а не ліжко. Я підійшов до великих вікон і зачинив фіранки, зробивши в кімнаті майже темряву. Хотів перетягти ліжко, бо звик завжди місце спання змінювати, але ліжко виявилося прикріпленим до підлоги. Не зривати ж. Узяв велику пухову ковдру і подушку, пішов до ванної кімнати. Постелив ковдру у ванну, роздягнувся, акуратно поскладав одяг, заліз усередину, вкрився. Задрімав. Мені наснилася Моніка, вона останнім часом снилася мені майже щодня. Я дуже хотів її побачити і, здається, був близький до цього.

Але насправді тієї миті я був близький до вічної розлуки з Монікою, а не до побачення з нею. Пролунав вибух. Такий потужний, що двері до ванної кімнати зірвалися із завіс, влетіли всередину, вдарилися у стіну і вибили звідти шматки кахлю, які посікли ковдру, що була на мені. Зі стелі впало кілька дебелих куснів штукатурки, що поцілили мені в голову. Повалив дим. Мені стало якось дивно. Я не знепритомнів, а наче пірнув в якийсь каламутний кисіль, що заважав мені чути й бачити.

— Його вбили, вбили! Він, мабуть, приліг відпочити! Ліжко знищене! Сповістіть Бенціона Менделевича! — закричали охоронці, які прибігли з коридору. Я хотів сказати, що живий, але не міг чомусь ворухнути язиком. У голові гуло. А потім двері, що стирчали у стіні, обвалилися, впали у ванну й поховали мене. Я знепритомнів.