Одіссея найкращого сищика республіки

— Продовжуй.

— Я подумав, що той чоловік навряд чи десь поблизу від готелю ховався. А якщо далеко, то мав візника зупинити, щоб швидше поїхати звідти, а не пішки човгати. Правильно?

— Правильно, — кивнув я.

— Я вийшов, почав розпитувати візників. Але вони ж задарма і слова не скажуть!

— Це так, для візника завжди гривеник треба мати, а то й два.

— Я збігав додому, взяв у мами зі схованки гроші. Їх ви мені мусите повернути, Іване Карповичу!

— Поверну. Далі розповідай.

— Та що там далі, гривеників багато витратив, але дарма. Знову на горище повернувся й помітив, що там тютюном тхне. Курили там. І купки попелу побачив. А потім знайшов кілька недопалків, під черепицю засунутих. Самокрутки. Я їх розгорнув — і ось! — Хлопець показав обпалений жовтуватий аркуш із якимось візерунком.

— Що це?

— Це чек із одного підвалу на Манежній вулиці.

— Що за підвал?

— Ну, такий підвал, де купити дещо можна. — Сашко підморгнув.

— Горілки, чи що?

— Та хоч горілки, хоч коньяку, хоч що хочеш. І тут от було написано, що 12 пляшок. Чого — не зрозуміло, скурено, а от пляшок 12. Я в підвал зайшов, спитав. Мене там ледь не побили, бо ж торгівля таємна, а я випитую. То я на вас послався, сказав, що за наказом Бенціона Менделевича ви розслідування провадите. Правильно ж?

— І що тобі там сказали?

— А сказали, що приходив один, у день вибуху в готелі, купив 12 пляшок коньяку і пішов. Мабуть, щось святкувати збирався. Чи не вашу смерть?

— Куди пішов?

— Поїхав. Зелена фірманка його чекала і повезла кудись із пляшками. Я розпитав візників, ті доповіли, що на фірманці їздив мужик із Северинівки, Миколою звуть. Служив він у повітовій поліції, але потім за пияцтво вилетів і тепер візництвом займався. Підказали мені, де його знайти, розпитав я Миколу, і той сказав, що віз чоловіка з пляшками на Бугаївку. Я попросив і мене туди відвезти, так цей Микола останні гроші з мене взяв. Без копійки я залишився, а гроші не мої були, а мамчині, от що мені робити, Іване Карповичу?

— Розповідати тобі треба, і швидше, без зупинок. Ну!

— Ну, поїхали ми на Бугаївку, показав він хату. Вона на пустирі стоїть, при ній сарай, оточене все високим парканом. Собаки там, не підійдеш. Але я на абрикосу поруч заліз і у вікно бачив, як у хаті десятків зо два хлопців вечеряли. І при зброї всі!

— Чого ж ти ввечері їх побачив, а мені прийшов розповідати оце тільки зараз? — спитав я. Хлопець почервонів. — Ну, кажи!

— Та той, заснув я. Хотів іще подивитися за хатою, хто туди ходить, хто виходить, у кущах умостився, дивився, дивився, а потім заснув. Оце вранці тільки прокинувся. Вибачте. Але ж я їх знайшов, знайшов! Десятків зо два хлопців! Дасте мені нагороду, Іване Карповичу, дасте? Я знаю, ви щедрий! І з Бенціоном Менделевичем же поговоріть, розкажете, як я їх знайшов! Розкажете?

— Спочатку відвези мене туди. — Я хотів бігти, але згадав, що з одягу на мені тільки сорочка — піджак згорів, штани в дірках. Визирнув у коридор, подивився на охоронців. Вибрав такого, що з мене розміром. Наказав роздягатися. Він злякався, але роздягнувся. Наказав у ліжко під ковдру лізти. Поліз. Хоч дивився перелякано, але виконав. — Тепер лежи тут. За мене будеш.

Інших охоронців я поки не брав, вирішив сам подивитися, що воно і як. Узяли ми візника, поїхали на Бугаївку. Вийшли раніше, пройшлися пішки, зробили коло, я дивився, чи не слідкують за нами. Та ні, наче нікого. Сашко показав, де хата. Справді, стояла трохи осторонь, оточена високим парканом. Навколо кроків на сотню пустир, а потім тільки двори. Добре місце, непомітно не підійдеш.

— Ходімо ближче, Іване Карповичу! — смикнув за руку Сашко.

— Не треба ближче, — прошепотів я. — Обійдемо.

Обійшли ту хату. Біля неї ярок був, там стежка кудись у степ.

Добре місце для тих, хто ховається. І прийти можна непомітно, і піти. Ходили ж тут часто, он яку стежину набили. І нещодавно проходили, курили, кілька недопалків іще теплих на землі валялося, і ґудзик, як на солдатських шинелях, новий, аж виблискував.

— Ходімо стежкою! — зашепотів Сашко. — Я вам зблизька покажу!

— Ні. — Над самим ярком сарай стояв, і з нього стежина дуже добре проглядалася. Не наближалися, щоб не помітили нас.

— Іване Карповичу, треба Бенціону Менделевичу доповісти. Щоб він знав, що ми цих знайшли. Тоді нам нагорода буде! А то ж інші заберуть! — прошепотів Сашко.

— Сиди мовчки, — наказав я. Сам дивився, як би його краще ту хату захопити. Скіфа б якогось із луком, щоб тихенько чатового на горищі зняв, — тоді можна було підійти, оточити хату і брати тепленькими. А так доведеться з манліхера класти, постріл почують, ну, може, швидко не второпають, що діється. Знову обійшли ми хату й пішли до міста. У Бугаївці візників не видно було, чапали пішки. Повз нас у бік центру проїхало півдесятка військових вантажівок із солдатами. Солдати курили і гиготали. В кабіні однієї з вантажівок сидів офіцер, виставивши ноги у віконце дверей. Підошви в нього були новенькі, таке враження, що тільки-но одягнув.

— А тут що, полк якийсь? — спитав я, дивлячись як вантажівки покотили до центру.

— Так. І вчора вантажівки тут їздили, з ящиками. Я на дереві сидів, бачив, що в кузові, — доповів Сашко. — Ой, дивіться!