Одіссея найкращого сищика республіки

— Хіба злочинів не вчиняли раніше?

— Вчиняли. Але раніше не сумнівалися лише злодії, для яких злочин був звичайною справою. Завжди існували мерзотники й душогуби, але їх було небагато. Та останнім часом я неодноразово ставав свідком того, як звичайна людина живе собі, працює, законів не порушує, а потім несподівано пускається берега і витворяє що завгодно, аби тільки грошви прихопити. Що завгодно! Обдурити? Обдуримо! Слабкого образити? Образимо! Вбити? Вб’ємо! Ось так! Тільки навіщо ж тобі грошва, якщо ти людину вб’єш? Навіщо, коли тобі потім у пеклі горіти? Не розумію. Але бачу, що не думають люди ані про пекло, ані про рай, тільки про грошву. Так, наче тільки сьогодні жити, а що завтра — вже байдуже. Щось із людьми сталося, а що — не розумію.

Анюта закивала.

— Щось таке і я відчуваю, Іване Карповичу. Сама спостерігала. Була в мене покоївка. Більше року пропрацювала. Працьовита, спокійна, двоє дітей у неї малих, а чоловік завіявся десь. Непросто їй було, я допомагала грішми час від часу, щоб діти не голодували, мали що одягнути. А потім одного дня вона коштовності мої забрала і втекла. Я спочатку аж розгубилася. Це ж дурість! Ну от на що вона розраховувала, Іване Карповичу? На що? Та мені ж варто було тільки Бенціону Менделевичу слово сказати, і її б і під землею знайшли! Але як мені було говорити, якби її вбили? Не сказала. Якісь коштовності залишилися, ними обходилася. А потім каблучку мою до ювеліра принесли на продаж. Ювелір її впізнав, бо в нього її купували свого часу. Звернувся до Бенціона Менделевича, той мене спитав. Я розповіла, що трапилося. Бенціон Менделевич доручив Борі — ну, цьому хлопцеві, який вас охороняти буде, — розібратися. Боря знайшов чоловіка, який приніс каблучку на продаж. Двадцять років, аферист, закрутив моїй покоївці голову, буцімто закоханий, запропонував коштовності вкрасти і втекти подалі, почати нове життя. Та дурепа погодилася, вкрала, привезла на орендовану дачу. Аферист їй чаю налив, а в чаї отрута. І дітям підніс. Старший, хлопчик, чай випив, а молодша, дівчинка, — ні. Так аферист її задушив. Потім тіла закопав біля дачі й поїхав продавати. Спочатку сережки. Гроші отримав, одразу ж напився і заснув у борделі, де його обібрали. Тоді поїхав каблучку продавати, далі його знайшли швидко. Навіть не били, одразу все розповів, вказав і де коштовності, і де тіла. Ну, тіла поховали на цвинтарі, а його в тій же ямі живого зарили. Чотири трупи — і все заради чого? — Анюта знизала плечима, приголомшена.

— І в мене історії схожі, — кивнув я. Анюта ще чарку налила.

— Може, це тому, що можливості люди відчули? А можливості ваблять.

— Які можливості?

— А як ото бунтівники співають — хто був ніким, той стане всім. Царя скинули, захитався порядок. І тут уже хто відірве побільше, той побільше й матиме. Бенціон Менделевич каже, що в Одесі теж неспокійно стало. Особливо серед молоді. Кажуть: якщо в Росії царя не стало, то нащо в Одесі цар? Прибрати — і жити як заманеться. Хочуть усе і зараз, і за це готові і вбивати і самі гинути.

— Ага, життя в копійку цінять, і своє, і чуже. І якісь швидкі всі зробилися. Ні щоб поміркувати, про наслідки подумати. Спочатку роблять, а потім уже як буде. То я зараз — наче сільський кінь серед авто. Розгубився від усього цього. Звик до спокійного життя, в якому коли щось і трапляється незвичайне, то нечасто. Як і є злочинець, так один, а оточують його прості люди, які вже чи Бога бояться, чи поліції, але закон не порушують. А тепер пришвидшилося все, закрутилося, зірвало багатьох людей, які про коріння забули, про минуле та майбутнє, тільки нинішнім днем живуть. А хіба ж можна так? На моїх очах п’ятеро хлопців із порядних родин, чесні та сумлінні, перетворилися на вбивць. Наче був компас у людини, ішла вона в потрібному напрямку, а потім закрутилася стрілка — і показує бозна-куди, і жене людину прямо в пекло, а вона й сама туди поспішає охоче. Прикро від цього і страшно, Анюто. Тому я трохи приголомшений. Але ви уваги не звертайте. Зараз поїм і розвеселюся. А як ваші справи?

— Та як, виступаю. Справжньою зіркою зробилася. Квитків на мої виступи не купити, а якщо треба, щоб я комусь на ювілеї заспівала, вже під тисячу рублів гонорар маю.

— Але не веселять гроші?

— Гроші важливі, коли немає їх, а коли є, то й не помічаєш їх, Іване Карповичу.

— Ага, це як із повітрям Дихаєш і дихаєш, не зважаєш. А коли вже придушить, тоді розумієш, — згадав я своє сидіння в кургані. — То вип’ємо, щоб ми цінували те, що маємо.

Почаркувалися і знову випили. Їхали вулицями Одеси, де вже світило справжнє весняне сонце.

— Як родина ваша, Іване Карповичу?

— За кордоном. Ледь їх туди відправив, щоб урятувати від своїх ворогів. Там їм спокійніше, але сумують дуже. Донька часто сниться.

— Це добре, коли є за ким тужити.

— Краще — коли є за кого радіти. — Я відчув, як хміль розтікається по крові. — А ваші як справи? Чи маєте за кого радіти?

— Ох, Іване Карповичу, та все щось прибиває до мого берега, то лайно, то тріску. — Анюта посміхнулася. — Наче й людина добра, а як до справи дійде, побачить мене при світлі й миттєво гасне, наче свічка на вітрі.

Анюта і зараз була в одязі з високим коміром та довгими рукавами. І під одягом були в неї шрами, сліди бід, які з нею свого часу трапилися і з яких я допоміг їй виплутатися.