Одіссея найкращого сищика республіки

— Вони вели нас від вокзалу! — закричав я. Подумав, що мусив запідозрити раніше. Я ж одразу помітив, що те авто нас вело, але подумав, що то люди Кріка, який не хотів хвилювати Анюту й приставив таємну охорону. Помилився! — Швидше!

Водій гнав авто, гальма вищали на поворотах, ми їхали досить швидко, я вихопив браунінг. Хлопці теж мовчки взялися за зброю. Борис скривився.

— Чому ми не помітили їх? — спитав він.

Я б йому відповів, але ми вилетіли з-за рогу й ледь не врізалися в авто Анюти. Наш водій устиг загальмувати й вивернути кермо. Я вистрибнув. Не витрачав час, щоб роздивитися авто, бо бачив і відчинені двері, й застреленого шофера, що лежав на бруківці. Пані Анюти тут не було, її вже забрали. Я побачив авто, що швидко мчало геть, прицілився і вистрелив. Тричі. Бив по задніх колесах, не по салону. Не влучив, але звуки пострілів налякали якусь конячку, що рвонула вбік і потрапила якраз під машину. Удар.

Я щосили побіг туди. Хлопці за мною. Авто збило конячку, від удару злетіло з дороги, вискочило на тротуар і врізалося у стовп.

— Лягай! — крикнув я витріщакам, які зупинилися на тротуарі й захоплено роздивлялися, що відбувається. З авто вискочив чоловік і одразу ж почав стріляти. В нього було розбите обличчя, цілитися він не міг. А я міг. Зупинився, став на коліно, навів браунінг і вистрелив. Двічі. Чоловік закричав і впав. З машини вискочив другий. Я вистрелив ще і ще, потім припав до землі, щоб перезарядити пістолет. Двоє стріляли з авто викрадачів, їм відповідав Борис із товаришем. Вони просто бігли до нападників, хоча це було ризиковано. Ось Борисів товариш скрикнув і впав. Борис припав до землі й вийняв порожню обойму з кольта. Я підхопився, прицілився і вистрелив. Один із нападників теж упав. Ще один, який тягнув на плечі Анюту, кинув її, вистрелив у мене й побіг геть. Я побіг за ним. До мене доєднався Борис. Ми добігли до авто. Нападник був уже за півсотні кроків. Біг дорогою. Я вистрелив. Цілив у бік. Влучив. Нападник закричав, упав, знову підхопився. Борис прицілився. В нього був шанс добити негідника, але я схопився за кольт і підняв дуло. Куля пішла в небо.

— Ви що! — закричав Борис. У цей час нападник повернув з дороги й забіг в якийсь провулок. Борис побіг услід. Я ж присів біля Анюти. Вона була у крові, але чужій. Жива. З якоюсь пов’язкою на обличчі Я зірвав її і відчув знайомий запах хлороформу. Підхопив, якраз під’їхало наше авто. Поклав на заднє сидіння.

— Стережи її, — наказав водію, який був з пістолетом. Сам побіг до підстреленого охоронця. Той був уже мертвий. Дві кулі в груди. Хлопець дивився у небо, і в очах його застигло здивування. Я закрив йому очі й повернувся. Витріщаки, які через постріли розбіглися в сусідні провулки та під’їзди, стали потроху виходити. Десь засвистів городовий, поліції досі не було видно. Я обшукав авто нападників, потім тіла трьох убитих. Двох застрелили ми, а водій загинув від травм під час аварії. Жодних документів чи гаманців у кишенях. Лише обойми з набоями для браунінгів.

— Він утік! Утік! — Борис повернувся й роздратовано дивився на мене. Побіг до свого товариша. Приніс тіло. Я сидів над Анкетою.

— Треба відвезти її до лікарні.

Я не був упевнений, що під час аварії Анюта не отримала травм.

— Їдемо до «Варшави»! — грізно сказав Борис.

— Пані Анетті треба до лікарні, — повторив я. Борис наставив на мене пістолет. — І як це розуміти?

— Ми їдемо до «Варшави»! — повторив Борис. Він був приголомшений смертю товариша і міг припуститися помилки.

— Добре, їдемо. Але треба хоч дочекатися поліції...

— Якщо у поліції будуть запитання, вона теж приїде до «Варшави»! — перервав мене Борис.

— То їдьмо, — кивнув я. — Поклади свого товариша в багажник.

— Він поїде у салоні! — закричав. Він був на межі. Погано, коли людина з пістолетом на межі зриву.

— Добре, у салоні, — кивнув я. Сів на заднє сидіння так, щоб відгороджувати Анюту від убитого.

Ми рушили. Згодом Анюта опритомніла. Побачили мене, усміхнулася.

— Іване Карповичу? Що сталося?

— Вас спробували викрасти.

— Мене? — вона здивувалася. — Викрасти? Що ви таке кажете?

Анюта зніяковіло усміхалася, в неї був якийсь каламутний погляд.

— Як ви себе почуваєте?

— Трохи паморочиться.

— Це від хлороформу. А нічого не болить? Викрадачі потрапили в аварію, у вас можуть бути ушкодження.

— Та наче нічого. Навіщо мене викрадати?

— Не знаю. Можливо, задля викупу, можливо, для якогось торгу з паном Бенціоном. Ви цим не переймайтеся. Головне, що ми зупинили нападників.

— Як ви здогадалися, що мене збираються викрасти? А, ну так, ви ж найкращий сищик імперії, — усміхнулася Анюта. Її обличчя побіліло, я встиг відчинити двері й притримував її, поки вона блювала. Подав їй свою хустинку. Анюта витерла губи. — Що це зі мною, не розумію?

— Здається, під час аварії ви вдарилися головою, — сказав я і звернувся до Бориса. — Коли ми приїдемо до «Варшави», терміново викличте лікаря!

Борис не відповів. Тільки озирнувся і з ненавистю подивився на мене. Пістолет не випускав. Невдовзі ми приїхали до «Варшави», на вулиці не зупинилися, заїхали у двір, оточений високим парканом. У дворі зустріли кількох озброєних чоловіків, яким Борис наказав слідкувати за мною, після чого кудись побіг. Я знову попросив, щоб викликали лікаря, бо Анюті було зле. Але мене не слухали. Навпаки, наставили кольти і сказали, щоб я здав зброю.