Одіссея найкращого сищика республіки

— Як саме?

— Просто. Потрібно, щоб ваші люди тримали поштамт і відслідковували всі телеграми на Москву. Якщо ваші вороги тут дізнаються, що Борис їде до Москви, вони спробують попередити своїх людей там. Це може вивести нас на них.

— Чи не забагато планів? — спитав Борис.

— Головне, щоб не замало. Жоден не гарантує успіху. Вороги Бенціона Менделевича можуть клюнути, а можуть і ні. Подивимося.

Крік закрутив головою.

— Іване Карповичу, не припиняю захоплюватися вами. Ви побували на межі смерті, лише дивом врятувалися. Іншого б трясло, аж підкидало, а ви спокійно обмірковуєте, як покарати нападників. Недарма я завжди кажу Борисові, щоб він учився у вас. Бо ви — велика людина. І той, хто навчиться у вас хоча б дещиці, буде дуже небезпечним. Чуєш, Борю?

— Чую, — кивнув Борис. Дивився на мене здивовано.

— А він же мені розповідав, що ваші пригоди вигадані, — вів далі Крік. Аж засміявся. — А я йому кажу, що я пригод Івана Карповича не читав, але як він працює, на власні очі бачив! І скажу, що кращих за Івана Карповича не зустрічав! Мені сподобалися обидва ваші плани. Ми так усе і зробимо. Я куплю для вас найкращу труну в Одесі.

— Не забудьте вкласти туди браунінг, десяток обойм до нього, кілька гранат про всяк випадок. У труні мусять бути отвори, щоб я міг дихати і спостерігати. Відберіть найвідданіших вам людей. Краще не з Одеси, а, наприклад, із Бессарабії. Вони мусять бути неподалік. Коли почують постріли чи вибухи, нехай приходять на допомогу.

— Добре, так і зробимо, — кивнув Крік. — Будьте готові за кілька годин померти.

— Тьху-тьху-тьху, — відповів я.

Крік із Борисом пішли. У коридорі Крік сказав, що я зовсім поганий. За деякий час прийшов лікар. Блідий, схвильований.

— Бенціон Менделевич сказав, що ви... — Лікар скривився.

— Що я помру. Так, я знаю. І тут ви мусите добре зіграти, щоб вам повірили. Плачте, бійтеся, нервуйтеся. Бенціон Менделевич наказав урятувати мене, а я помер. Це ж жах?

— Жах, — кивнув лікар. Вийняв з кишені флягу. — Не бажаєте?

— Можна трохи. — Я ковтнув раз, лікар ковтнув тричі. Видихнув. — Ну, почнемо.

Він улаштував справжню істерику. Кричав, рвав на собі волосся, побіг сповіщати Бенціона Менделевича про страшну біду. Той знову приїхав. Прошепотів, що сказав про слід у Москві кільком людям, яких підозрював. Потім почав волати, що помститься, що відплатить за мене, що виріже родини ворогів до сьомого коліна. Після того пішов, забравши охорону. Невдовзі привезли труну. Мене переклали туди, поклали зверху кришку. Отвори для дихання були. Двері зачинили. Я кришку відсунув, подивився, що було в труні. Новенький костюм, черевики, одразу два пістолети, пакунок із їжею і невеличка фляжка. Пан Бенціон піклувався про покійника, нічого не скажеш. Я одягнувся, під’їв і влігся у труну. Всередині було м’яко. Тепер треба було чекати. Я думав про цю справу. Не брався би за неї, але мені не подобалося, що нападники вирішили вдарити по Анюті. Не хотів залишати її в небезпеці. Знайду їх, а потім уже поїду.

Лежав і думав про Моніку, потім трохи задрімав, потім мені стало зле. Наслідки вибуху. А потім я почув шкрябання ключа у дверях. Запалили світло. Чесно кажучи, чекав гостей пізніше. Приготував обидва браунінги, дивився в отвори. Двері відчинилися, до палати забіг якийсь хлопчик. Тихенько зачинив, перелякано дихав. Здається, він був сам. Трохи постояв, потім пройшов до труни, посунув кришку, заліз рукою, почав нишпорити всередині. Намацав кишеню мого піджака, поліз і схопив фляжку. Витягнув її.

— Ого! — зрадів. Йому було років тринадцять. Худий, погано вдягнений, але сміливий. Не злякався трупа. Знову поліз у труну. Намацав браунінг у моїй руці. — Ого! — Спробував витягнути його, але я тримав міцно. Тоді почав розгинати мені пальці. — А чого він теплий? — спитав сам у себе. Дуже швидко здогадався, що б це могло означати, хотів забрати руку, але я схопив її міцно.

— Мовчи, — сказав йому тихо.

— Мовчу, мовчу! — пошепки запевнив він.

Я відсунув кришку, обережно виліз із труни. Хлопець аж побілів, але тримався.

— Хто такий?

— А ви? — спитав він. Я усміхнувся: треба ж таке, сміливий.

— У мене пістолет, ти відповідаєш.

— У мене теж пістолет є, — відповів хлопець. І тут я побачив у його лівій руці маленький «велодог».

— А ти меткий, — сказав я. Він кивнув. — Хто тебе послав?

— Голод.

— Хто?

— Голод. Їсти немає чого. Від ранку й крихти в роті не було. А тут, думаю, гість самого пана Бенціона, і гаманець матиме, і каблучку, і годинник дорогий. А нащо вони мертвому? Нехай живий скористається. Так же?

— А пана Бенціона не боїшся? Він же за таке голову відкрутить.

— У пана Бенціона зараз вистачає справ. Шукають люди тих, хто співачку хотів викрасти й гостя в повітря висадив. Хоча, бачу, не висадив. — Хлопець цілився. — Потім придивлятися став, наче впізнав. — А звідки я вас знаю?

Я подумав, що викрадачі, звісно, могли розвідку послати — цього хлопця, щоб роздивився, що тут і як. Але він би навряд у труні порпався. Подивися б і пішов.

— То ви — Іван Карпович! Підіпригора! — Хлопець аж очима закліпав і «велодог» опустив. — А я думаю, чого це обличчя знайоме! А мене звати Саша Козачинський.