Одіссея найкращого сищика республіки

— А можете поговорити з ним?

— Про що? — Тут уже я здивувався.

— Про мене, щоб він мене в бійці узяв. Я хоч і не єврей, але в нього серед бійців різні є: і німці, й молдавани, і болгари.

— Навіщо тобі бійцем його ставати? Це ж бандити!

— І я хочу бандитом стати! Щоб жити красиво! Набридло мені голодувати і в черевиках дірявих ходити! Ось бачите, черевики які! — Він показав. Черевики їсти просили.

— А як до тюрми посадять?

— А що мені тюрми боятися? Це хто на перинах спить, білий хліб їсть, екіпажем їздить, той тюрми боїться. А в мене ані копійки за душею, не боюся я тюрми. Поговоріть із паном Кріком, прошу!

— Подивлюся спочатку, як працюєш. А потім, якщо сподобається мені, поговорю.

— Дякую! — Він кулею полетів до дверей.

— Стій! — прошипів я. — Обережно виходь, щоб ніхто не помітив!

Хлопець загальмував, прислухався, потім обережно вийшов у коридор. Зачинив за собою двері. Я заліз у труну, кришку посунув і далі чекав. Вже темно було, коли постукали в двері. Тиша. За кілька хвилин іще раз постукали. Потім почали в замку порпатися. Нарешті відчинили. Швиденько зайшло троє, з ліхтарем. Присвітили.

— Є труна.

— Тіло взяти, у мішок, і тікаємо.

— Кришку треба прибрати.

Двоє кришку взяли, третій гасову лампу тримав.

— Руки вгору! — закричав я і з труни вистрибнув. Непросто стрибати було, бо тіло все заніміло, поки лежав. Ударив одного, який ще за кришку тримався. Другий кришку кинув, але і йому ногою поцілив. А той ханаток, що з лампою був, кинув її в мене, а сам тікати. Лампа об мене розбилася, гас спалахнув на костюмі. Я вистрелив, утікач крикнув, а я піджак скинув через голову. — Стояти! Пристрелю!

Піджак на підлозі горів і світло давав. Наставив я на двох чоловіків браунінг, лівою рукою вогонь зі штанів збивав.

— Усе одно помирати! — крикнув один і кинувся на мене. Я йому в ногу вистрелив, він зойкнув, поточився, другий револьвер вихопив. Тут уже вибору в мене не було. Поцілив у голову, і впав товариш. А поранений сам револьвер вихопив. Вистрелив, потім я його з ніг збив, револьвер вибив і по голові рукояттю вдарив. Він знепритомнів, я його обшукав. Ніж знайшов. На вулиці стрілянина зчинилася. Я чекав іще гостей. Кроки, крики.

— Іване Карповичу, свої! — Я впізнав голос Бориса.

— Заходьте, хлопці. Узяли хоч когось? Я наче поранив одного.

— Застрелився він. І водій застрелився! Та що ж це таке! — аж закричав Борис. — Жодного свідка.

— Не хвилюйся, є в мене один.

Увімкнули світло, я підвівся від непритомного нападника.

— Ви в крові увесь! — скрикнув Борис. — Лікаря сюди!

— Бережи цього. Мусить розповісти, хто його по тіло попросив з’їздити, — сказав я. Сподівався, що не було у ворогів Бенціона Менделевича часу, аби чужих наймати. Своїх послали. А свої виведуть.

Прибігли лікарі, забрали мене. З’ясували, що, крім кількох опіків, у мене ще й кульове поранення. Куля в батарею влучила, а від неї мені в спину зрикошетила. Я зопалу й не помітив, а лікарі сказали, що треба вийняти. Поклали долілиць, наркозу дали. Я вже почав засинати, коли вибух почув. Крики якісь, стрілянина. І там мені здалося, що не вберіг Борис свідка. Чисто працювали, негідники.

— Браунінг мій під подушку покладіть, — сказав лікареві.

— Зробимо, — кивнув той, і я провалився в якусь темну безодню.

Прокинувся — вже світло було, розплющив очі й побачив Анюту.

— Доброго ранку, Іване Карповичу. — Вона усміхнулася. Бліда була, в сукні з високим коміром і довгими рукавами.

— Що ви тут робите?

— Та в сусідній же палаті лежу. Оце зайшла вас провідати. Як ви?

— Не скаржуся, живий наче. А ви як?

— Теж непогано. Голова час від часу болить. Що воно тут діється, Іване Карповичу? То постріли, то вибухи!

— Мабуть, те, про що ми з вами говорили. Відчули люди можливості, спокусилися і витворяють бозна-що. — Трохи боліла спина. Засунув руку під подушку. Браунінг був на місці. Перевірив набої.

— Думаєте, спробують іще раз на вас напасти?

— Та всяке може бути.

— От як у такий світ дитину народжувати?

— Світ різний. Раю тут не було і не буде. Але пекло теж не завжди.

Тут до палати Борис забіг. Блідий, очі червоні. Подивився на Анюту, та вийшла. Сів на стілець поруч із моїм ліжком. Не сів, а впав, наче ноги в нього підломилися. Відчай був у його очах.

— Убили? — спитав я.

— Убили. Ми його вивозили звідси, а вони бомбами закидали. З темряви, не видно нічого було. Ми навмання стріляли, одного поцілили. Свої ж його добили і втекли. Ось так.

— Не впізнали вбитих?

— Не наші, не одеські. І документів у них жодних не було. Чужі. — Борис головою закрутив.

— А телеграф?

— Була одна телеграма до Москви. «З півдня наближається тайфун Прошу вжити заходів». Ми схопили чоловіка. Колишній учитель, за пияцтво вигнали, старцював на вулицях. Сказав, що йому два рублі дали й текст телеграми. Він і відправив. Хто дав, не запам’ятав. Точно не знав, ми перевірили.

— Та диви як обережно працюють! — здивувався я. — Де й навчилися!

— Бенціону Менделевичу запропонували поїхати з міста, — тихо сказав Борис.

— Хто запропонував?