Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Ванюшо! — закричала Агнешка. А я їй і відповісти нічого не міг, бо засапався. — Ваню!
Лише захрипів. Агнешка обійняла мене і цілувала.
— Живий! Живий! — Притиснулася, тремтіла, наче в лихоманці. — Це твоя книга нас урятувала! Ось який у тебе талант! Візьми мене!
— Потім, потім, не час зараз!
Боявся я, що постріли могли в Паралатівці почути. Вилізли з ями, побачив я валізку — мабуть, управительську. У ній торбинка з набоями. Я обличчя до неба підняв, але вітер наніс хмар, ані зірки не видно. І тут побачив я, як із боку Паралатівки тече вогняна ріка. Вершники зі смолоскипами. Кричали страшенно. Таки почули постріли і ось тепер їдуть подивитися, хто знову царську могилу потурбував!
— Біжімо! — крикнув я Агнешці, схопив її за руку, і побігли ми з могили. До брички покійного управителя. Стрибнули, я коней нагнав і рушив подалі від Паралатівки. Хотів у темряві заховатися, але побачив, як ріка вогняна розлетілась вогняними бризками, розсипалася степом, так що годі сховатися було. Просто гнав бричку геть від села. Сподівався, якось сховаюся. Але помітили нас — і ось уже полетів услід цілий загін. Гнали ці скіфи добряче, видно, що нікого в степу не боялися, ні від кого не ховалися. — Агнешко, віжки візьми! Жени коней, а я відстрілюватися буду!
Тільки ж бачив, що наздоженуть. Не втекти від них. Ну, спробую відстрілюватися, ну, застрелю кількох, а потім вони стрілами нас закидають. І що робити? Не знав. Мчали ми степом, а нам вітер в обличчя, а позаду переслідувачі зі смолоскипами. Коли помітив я — бовтається щось. Нахилився, а то каністра з гасом. Брали, щоб лампи заправляти. І якось одразу в голові все склалося. Кинувся я до сидіння, біля нього ящичок маленький, де візники завжди сірники тримають. Є сірники!
— Стій! — крикнув.
Хоч би слово поперек сказала! Зупинила, я вискочив, хлюпати гасом почав, а потім підпалив. А трава ж уже суха, сонцем вигріта, тут ще й вітер поміг. Запалала — і погнав вогонь назустріч скіфам. А ми далі тікати. Побачив, як злякалися кочовики вогню, більша частина коней повернула — і тікати. Але ті, хто скраю були, фронт вогненний об’їхали й далі за нами мчали. Ми ще від’їхали, я залишки гасу виплескав і знову підпалив. — Жени! — крикнув. Помчали ми далі, вже тільки декілька вершників за нами гналося. Я по них стріляти почав. Темно, у вухах вітер свище, стріляв навмання. Просвистіла стріла біля мене, Агнешка зойкнула.
— Що з тобою?
Кинувся я до неї й підхопив в останній момент, коли вже падала з брички. Притиснув до себе, перехопив віжки, коней нагнав. Побачив стрілу, що в спині стирчала.
— Тримайся, дівчино! — крикнув. Поклав її на сидіння, а сам знову стріляв по вершниках. Їх уже мало було, а потім узагалі відстали. Я ще з півгодини гнав коней, а потім стишив, кинувся до Агнешки. Вбила б дівку стріла, та страшенно пощастило, що в шкіряну торбинку потрапила, а в тій торбинці — мої туркестанські пригоди. Вони стрілу загальмували, не пробила вона дівчину наскрізь.
— Жити будеш! Будеш! — Притримував бідолаху і гнав далі коней. До самого Єлисаветграда не зупинявся. Там відвіз до лікарні. Втратила Агнешка багато крові і була слабка. Я до ранку чекав, потім заснув. Удень уже прокинувся, до мене лікар підійшов.
— Як вона?
— Життя в безпеці, але дуже слабка. Дозвольте вас оглянути, Іване Карповичу, бо ви весь у крові.
— Зі мною добре все, — запевнив і пішов до поліції. Там розповів історію про скарби й поставив вимогу охороняти Агнешку. Нізащо б мені не повірили, якби не був я Іваном Карповичем Підіпригорою, найкращим сищиком імперії. Виїхав загін цілий до Паралатівської могили. Знайшли тіла вбитих, а до золота, глибше, не лізли. Я ж зайшов попрощатися з Агнешкою, поки вона спала, бо не хотів істерик. Подивився на бліде, але щасливе обличчя й поїхав на вокзал, щоб сісти на потяг до Одеси. Чекали мене там. Дуже сподівався, що пригоди на цьому закінчаться, а мандри почнуться. Дуже сподівався.
Уже в Одесі надійшов мені лист від князя Колоксаєва з Петрограда. Князь пропонував мир і просив забути все, що довелося побачити. Я був не проти, відписав, що мир буде, якщо Агнешку не чіпатимуть. Князь погодився.
Вибухонебезпечні пригоди в Одесі
о Одеси я приїхав при повному параді: одягнув перуку, вуса наклеїв, не хотів, щоб про візит дізналися. Вийшов на перон, а там оркестр заграв. Мабуть, когось важливого зустрічали, генерала чи князя. Хоча ні, зараз же, як царя скинули, генералів уже не дуже шанують. Може, співака якогось? Шаляпіна? Чи діяча з Тимчасового уряду? Бозна. Я хотів пройти далі, коли побачив пані Анетту, давню тутешню знайому, що співала в найкращому одеському клубі «Варшава». З пані Анеттою пов’язували нас карколомні пригоди, після яких ми й потоваришували. Я був дуже радий її бачити. Вона, мабуть, теж зустрічала поважного гостя, бо тримала в руках величезний букет квітів і уважно дивилася в натовп пасажирів. Я хотів підійти, але вирішив зараз не заважати. Нехай зустріне гостя, вручить йому квіти, а далі я вже тихенько привітаюся. Але гостя щось не було, оркестр усе грав і грав, натовп витріщак, які зібралися подивитися, що за цабе приїхало, почав розходитися. Пані Анетта розгублено дивилася на перон, який потроху порожнів. Я посунув до неї, але мене зупинили двоє плечистих чоловіків.
— Чого тобі? — спитав один не надто ввічливо.
— Хотів привітатися з пані Анеттою.
— Вона зайнята.
— Я її давній знайомий.
— Вона зайнята! Проходь, не заважай! — гримнув на мене один із хлопців.
— Якось неввічливо ти розмовляєш, — зітхнув я. — Хіба Бенціон Менделевич не казав тобі, що треба бути ввічливим?
Хлопець здивовано придивився до мене, потім трохи ошелешено глянув на товариша.
— А ви знаєте Бенціона Менделевича? — спитав той. Роздивлялися мене удвох.
— У нас були деякі справи, — кивнув я. — Перекажете пані Анетті, що я хотів би з нею привітатися?
Вони завагалися, не розуміли, чи справді я вартий уваги, чи просто блефую. Не знали, що робити, але тут оркестр припинив грати, пані Анетта озирнулася й помітила вагання охоронців.
— Борю, що там? — спитала одного з хлопців.
— Ось він каже, що знає вас і хотів би привітатися.
Пані Анетта підійшла. Виглядала розгублено з тим великим букетом. Мабуть, не дочекалася того, кого хотіла.
— Ми знайомі? — спитала вона. Не впізнала.
— Так, пані Анетто. У нас було з вами кілька пригод на суходолі та в морі, якщо пам’ятаєте, — кивнув я. Вона здивовано придивлялася, наче щось згадувала.
— Я не впізнаю вас, але голос...
— Колись ви обіцяли мені, що заспіваєте, якщо приїду до Одеси. Так ось, я тут. — Усміхнувся їй.
— Іване Карповичу! — Вона кинулася до мене, обійняла і розцілувала. Хлопці ошелешено дивилися на все це. — А я ж вас чекаю! Вже боялася, чи не трапилося щось із вами в дорозі! Бо ж мусили бути, а немає! Оркестр, туш! — Вона крикнула, і оркестр заграв. — Вітаємо вас на одеській землі!
Вручила мені букет і ще раз поцілувала. Я здивувався.
— То це ви мене чекали?
— Ну звісно! Бенціон Менделевич наказав, щоб вас зустріли на найвищому рівні. Оркестр, кортеж, квіти. Ну, і я попросилася вас зустрічати, бо дуже скучила і хотіла побачити першою.
— Я б не хотів афішувати свій приїзд.
— А ви й не афішуєте. Всі думають, що ми зустрічаємо якогось негоціанта з Уралу. Ходімо. — Пані Анетта взяла мене під ручку, і ми пішли з перону під здивованими поглядами витріщак. Мабуть, вони чекали, що мусить приїхати хтось у бобровій шубі, з купою багажу та прислуги, а тут якась сіра миша з маленькою валізкою.
Біля вокзалу нас чекало дві машини. Ми з пані Анеттою сіли в одну, хлопці-охоронці в другу. Хлопці були при зброї, дивилися навколо насторожено, наче чекали нападу. Анетта постукала по склу, яке відокремлювало нас від водія. Той рушив.
— Дуже рада вас бачити, мій рятівнику. — Поцілувала мене.