Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— У мене була знайома із залізною ногою. Розповідала, що нога теж діяла на чоловіків, як сніг на вогонь, — згадав я.
— Це та, що на аеропланах літала? — Анюта усміхнулася. — Яскрава жінка.
— Так, пані Афродіта. Вона розповідала, що про її залізну ногу говорять більше, ніж про всі її аероплани і подорожі.
— Так про мої шрами теж багато говорять, — кивнула Анюта. — До того добалакалися, що нещодавно вбили фотографа одного одеського. Начебто під час пограбування. Бенціон Менделевич такого не схвалює, наказав грабіжників знайти. А тут якраз двоє босяків із Казані гуляти почали по ресторанах, натякали, що гроші в них після вдалої справи. Допитали босяків, ті зізналися, що фотографа вони вбили, але не задля пограбування: замовили його. Один купецький синок. Прихопили й синка. Той розповів, що фотограф йому обіцяв фотографію мене голої. Щоб усі шрами видно було. Фотограф казав, що в лазні, де я миюся, апарат поставить і зніме. Купецький синок півтори тисячі рублів заплатив за три фотографії. Але дуже грошей шкода було. Найняв босяків, щоб ті фотографа зарізали, а гроші йому повернули. Босяки зарізали, але грошей не віддали, почали гуляти. Синок став гроші вимагати, а босяки його ножем налякали, забрали гаманець і годинник, упевнені були, що в поліцію не піде. Але виявилося, що не поліції треба було боятися. Найцікавіше, що у фотографа жодних моїх фотографій не було. Він найняв якусь дівку, одягнув перуку, щоб зачіска схожа на мою, розмалював тіло смугами, наче то шрами, і сфотографував. Думав обдурити купецького синка, купецький синок думав, як би не заплатити, найняв бродяг, ті взагалі ні про що не думали, коли в Одесі працювати задумали. Ось і маємо ще чотири трупи. Це до нашої розмови про те, що люди змінилися. А ми вже приїхали.
Авто зупинилося біля якогось дорогого, мабуть, ресторану, де нас зустрічав десяток офіціантів і метрдотель. До землі вклонялися — таким дорогим гостем я їм був. Ми з Анютою пройшли в залу, сіли за найкращий стіл. Окрім нас, нікого в ресторані не було. Тільки двоє хлопців з охорони сіло біля входу. Нам принесли меню, метрдотель запропонував допомогти з порадою, щоб замовити. Я таких страв, які в меню були, навіть не знав.
— Пані Анетто, замовте щось для мене, повністю довіряю вашому смаку. — Вона замовила, коли метрдотель пішов, усміхнулася.
— Бачу, якось незатишно вам у дорогій ресторації, Іване Карповичу.
— Та я ж людина проста. Почуваюся наче на параді, коли перед командуванням крокувати треба. А тут он, бачите, самих виделок півдесятка і ножів стільки само. І ложки ще кількох видів. А мені ж завжди однієї вистачало.
— То навіщо мучитися? Ходімо! — Анюта підвелася. До нас прибіг переляканий метрдотель. Злякався, сердега, що нам щось не сподобалося, але Анюта його заспокоїла, попросила відвести нас до окремого кабінету, щоб офіціанти не турбували.
— Пардон, але ж подавати, наливати... — забубонів метрдотель.
— Я сама наллю і подам, — перервала його Анюта. — Нехай поставлять усе на стіл і йдуть.
Метрдотель сперечатися не став. Ми зайшли до окремого кабінету.
— А тепер, Іване Карповичу, сідайте, як зручно, їжте, чим зручно, хоч руками. Я ж поки наллю.
Ми випили, офіціанти нанесли їжі повен стіл і вийшли. Я взявся закусювати, бо з дороги був голодний. Одною ложкою їв, як звик. Міг би й виделкою з ножем, але якщо вже в задоволення, то в задоволення. Анюта ще налила. Цього разу тільки мені.
— Бережу голос, увечері хочу бути в найкращій формі. Для вас, — сказала вона і відставила чарку.
— Тоді за ваш чудовий голос. — Підняв я чарку, випив до дна і теж відставив. — На сьогодні досить. А чого ви нічого не їсте?
— Я не дуже люблю їсти. — Анюта взяла виделкою шматочок сиру й надгризла його. Сиділа якась замріяна.
— Ви теж у якихось думках ширяєте, — помітив я. — Кохання?
— Ні, Бог милував. У мене колись було кохання, і це досить таки боляче. Я про інше хотіла спитати. Іване Карповичу, у вас же донька є. Що ви відчули, коли вона з’явилася?
Я дожував, відіслав ложку, витер серветкою губи.
— Що відчув? Відчув, що все геть змінилося. Раз і назавжди. З того самого моменту, коли я вперше взяв Моніку на руки, я зрозумів, що тепер буду до кінця життя хвилюватися за неї. Боятися, аби з нею не сталося чогось поганого. Це такий тягар, який залишиться з тобою назавжди. Поки в мене не було Моніки, я нічого не боявся. Навіть умерти. Я часто бував на межі смерті, щоразу байдужий до того, виживу чи ні. Коли ж з’явилася Моніка, я став боятися померти. Я хотів жити, бути поруч із нею, виростити її. Але ще більше боявся не за себе, а за неї. Це важко. Але це такий тягар, за який можна віддати все. Коли дитя притискається до тебе, щось бурмоче під ніс, а потім солодко засинає на твоїх руках, із цим не можна нічого порівняти. Це рай. Найбільше щастя з приступних людині. Ось бачите, у мене аж сльози на очах. Якийсь я став тонкосльозий. Завжди, коли згадую про Моніку, плачу. Дуже скучив за нею. — Я витер очі серветкою. — Мабуть, найкращий сищик імперії не мусить отак плакати.
— Найкращий сищик імперії може робити все, що заманеться. — Анюта відірвала кілька виноградин від розкішного кетяга. Була весна, звідки взявся виноград? Я не знав. — Останнім часом мене охоплює якийсь дивний неспокій. Він поглиблюється, коли я бачу маленьких дітей. На очах одразу з’являються сльози, хочеться взяти малюка на руки, хочеться пестити його, співати колискову, годувати, слухати, як воно сопе і плямкає. Ось такі дурниці.
Анюта трохи зніяковіло усміхнулася.
— Я дуже вас розумію. Щоправда, в мене не було жодного неспокою, аж поки мені привезли Моніку. Я не думав про дітей, взагалі про родину не думав. Просто жив собі, займався розслідуваннями, писав історії для журналів. Почав потроху багатіти, ставати відомим — і тут народилася Моніка. Я спочатку розгубився. Чесно скажу, наполіг на тому, що буду виховувати доньку, лише через провину перед Ізабеллою, її матір’ю, яку відпустив до Італії саму, і там її вбили. Але вже за кілька днів я дякував Богові за те, що хоч цього разу не схибив. Діти — це щось надзвичайне. Вони змінюють життя назавжди, але ти ніколи про це не жалкуватимеш. Принаймні я не жалкував.
— А для вас дуже важливо, що це саме ваша донька, Іване Карповичу? — спитала Анюта. — Що це саме ваша кров. Чужа дитина змогла б викликати такі почуття?
Я замислився, бо ніколи про це не думав.
— Знаєте, Анюто, річ у тому, що ми познайомилися з Ізабеллою в досить буремний час і за дуже незвичних обставин. Не хочу вдаватися у подробиці, але цілком можливо, що я й не батько Моніки. По крові. Але я дуже кохав Ізабеллу, і якщо вона заповіла відправити дівчинку мені, то це моя донька без жодних застережень. Так було на самому початку, а згодом мої почуття тільки посилилися. Я люблю Моніку, щодня думаю про неї, а все інше не має жодного значення.
— Чи не надто ви щиросердні зі мною, Іване Карповичу? — обережно спитала Анюта.
— У світі дуже мало людей, з якими я можу бути чесним. Ви — одна з них.
— А ви взагалі єдиний, Іване Карповичу, з ким я можу бути відвертою. У мене є коханці, є подруги, але відкрити душу я можу тільки з вами. Вип’ємо за це фруктової води.
Вона налила по келиху, ми випили. Приємна вода, трохи солодкувата. Я згадав, що зараз на хуторі вже починався березовий сік. Я завжди сам свердлив коловоротом кору, підставляв глечики, потім зливав сік у діжку в погребі, кидав кришеників і чекав, поки він забродить. Як починалася спека, не було кращого напою, ніж той березовий квас, холодний і смачний.
— Я думаю всиновити дитину, — сказала Анюта. — Сама народити не можу, бо сцена не відпускає мене. Люди готові сприймати співачку в шрамах, але миттю втратять цікавість до співачки з черевом. Співати для мене дуже важливо. Я не можу залишити свою справу, так само, як і ви не можете залишити свої розслідування. Я все обміркувала, і, здається, варіант із усиновленням найкращий. У мене залишалися тільки сумніви, чи зможу я любити цю дитину, як свою.