Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Ти що тут? — нагло спитав Шеремету Гнатюк. — Ходи з нами...
Шеремета не хотів йти з ними. Але не міг відмовитись. По хвильці тут також появився Шпачук.
— Василю! Ходи зо мною! — сказав він.
— Куди? — перепитав Василь не без вагання.
— Побачиш!
І вони відділилися від гурту та швидко зникли у напрямку інтимного театру. По дорозі Шпачук каже:
— Отут недалеко виборча канцелярія Хієни. Це дуже злюча штучка. Ти бачиш перед інтимним театром карикатуру. Жид грає на скрипку, а козак перед ним танцює. Ну, от... Та карикатура намальована на блясі. На ніч її ховають. Ми мусимо її викрасти...
— Але як? -— запитав Василь, почуваючи деяку безпорадність.
Вони швидко входили на подвір’я невеличкого будинку побіч інтимного театру, у одному вікні котрого ясно світилося.
— Це їхня канцелярія, — сказав Шпачук.
— Тут у сінях мусить стояти та карикатура. Я знаю добре тут виходи. Сьогодні я виніс від них кілька пудів літератури... Маю завалену всю хату... Ходім!..
Василь вже не перечить. Ця пригода навіть починає його цікавити. Це щось з Тома Сойєра. Вони швидко вриваються до сіней. Там справді стоїть не одна, а дві бляшані вивіски. Обидві лицем до стіни. Хлопці миттю хапають вивіски і хода. Вибігли на двір і повернули до потоку. Деякий час бігли поночі, не могли розібрати, що то за вивіски, добігли до потоку. Тут стоїть стовп з електричною жарівкою, що освітлює кладку через потік. Подивились на свою здобич... Розчарування. Та і друга — це звичайні вивіски для крамниці дитячих забавок і ковбасні Гофмана. Цікаво, чому вони там стояли? Немає часу над цим розважати. Шпачук лається, кидає вивіску, Шеремета робить те саме і обидва вертаються на Широку. Коли проходили біля виборчої канцелярії Хієни, бачили, що світло в кімнаті було згашене, а двері замкнені. Невдоволені попрощалися і кожний пішов своєю дорогою.
Василь прийшов додому. Скоро одинадцята година. Господиня вийшла йому відчиняти. Вона ще не спить, на носі окуляри, в руках панчоха.
— І хто так пізно ходить... Ось Женя сидить вдома, — бурчить вона. Євген її улюбленець, і вона, як тільки може, охоче приводить його, як приклад невинної порядности. Це Євгена злостить. Він справді вдома, але зовсім не тому, що йому це хочеться, а тому, що не може нікуди піти. Він навіть гнівається на Василя, що той не каже, куди йде.
Василь приходить. Червоний, піднесений, трошки нерівний в настрою. Євген вже, дяка Богові, лежить і вдав, що спить. Лямпа ще світиться. На столі холодна вечера для Василя, купа розкиданих підручників і між ними Василів загальний зшиток.
Василь поволі вечеряє, в думці перебирає враження минулого дня, вишукує Настині вірші, довго їх перечитує, вдивляється в характер її письма. Думає, що має їй сказати. Що значать ті вірші? Нащо якраз йому їх дала? Що значать слова, щоб не думав нічого забобонного? У ньому бушують здогади за і проти. Невже, невже?.. Не може то ніяк бути... Ніяк, ніяк, ніколи в світі... Вона хотіла тільки показати йому ті вірші, дала йому для критики. А тоді для кого вони були призначені? Довго сидів і довго думав. Вечір. Євген, здається, справді заснув. Тиша велика кругом. Світло горить рівно і спокійно. Витворюється якийсь настрій. Василь бере шматок паперу, бере олівця.
Він сам не сподівався, що таке вийде. Вірш. Це “їй”. Відповідь. Що можна ще сказати? Які знайти слова? У Василевих очах ніби вогненний знак, і він вже знає, що то є. Невже це правда, що воно є, що родилось? Можливо, так треба. Мабуть, колись треба зацвісти, і цвісти, і горіти ясністю. Все ось так, і все відчуте, і не можна перечити, і не можна нікуди тікати. Доторкнутий непомітно, а так помітно ранений, такий гнучкий, негартований, ніжний такий, що хочеться перечити комусь: не чіпай його ти, вогненна істино, що цілі віки з роду в рід переходиш від душі до душі, від серця до серця... Не займай, обійди, пожалій! Лиши його незайманим, щоб він пройшов своє призначене оцілений і чистий.