Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Ні. Це не слова. Це тільки зайві, каламутні, недолужні звуки, пусті і неправдиві. Юнак живе, і тільки молодість та його правда мають право на це велике щастя. Мила, чиста, невинна дівчино! Прийди, прийди уві сні і наяву, і воскреси своє, і понеси, і дай твоє призначення в руки вічности та благодаті. Не можна тут перечити, не можна і не треба...
Василь не знає, що про нього говорили Козенко й Прихода. Він навіть не цікавиться тим. Але вони говорили! Інакше не може бути. Рано в школі Василь прийшов на своє місце і сів. Сидів зовсім спокійно, поважно, ніби який директор. Євген весь час стирчить на ґанку. Шпачук знов галасує. Василь помітив, що Шпачук довго ходив з Козенком на подвір’ю попід каштанами. Десь перед початком лекцій Козенко несподівано підійшов до Василя.
— Ти, Василю, на мене не гніваєшся? — запитав він.
— Ані трошки, — відповів одразу Василь.
— Ні, ти скажи направду... Не грай комедії, — казав далі Козенко.
— Я тобі щось скажу, — промовив до нього з певним виразом Василь, дивлячись йому просто у вічі. — Товаришам краще треба вірити, ніж не вірити. Навіть коли ті трохи лукавлять...
Козенко ледь помітно усміхнувся.
— Ну, ну... Я знаю, що ти мудрець... Я таки вчора наговорив забагато, — лагідніше промовив Козенко. На правій руці бракує йому двох пальців — великого і вказівного. Василь це помічає, і йому здається, що і це має зв’язок із Козенковою вдачею.
— Але ти сказав багато правди, — відповів Василь. У той час Василь мусів відвернутись. Навіть Козенко запримітив, що ціле Василеве обличчя покрилось густим рум’янцем. Козенко тільки не помітив, що у той час пройшла через клясу Настя, і Василь її бачив. Щоб затаїти свою ніяковість, Василь почав далі швидко говорити.
— Я, знаєш, справді дещо відсталий... Особливо у справах політики. Думаю, як думаю, не оригінально, не по-своєму, а як всі. Твої слова примусили мене подумати інакше... Я більше в літературі... Вірші, романи, ти ж розумієш. Ось і зараз я маю віршика.
— Твій? — швидко запитав Козенко.
— Ні, не мій. Молодий поет з села. Безрідний зветься...
— Покажи.
Василь показав йому свого вірша, що вчора написав. Козенко прочитав.
— Нічого... Добре... Тільки тематика дурна. Любов, кохання, нісенітниця... Це щось для Насті Мединської, а не для нас.
Василь помітно захвилювався знов. Не має сили стриматись. І тут Василь встругнув нерозважну дурницю. Він попросив Козенка передати вірш Мединській. Чому якраз Козенко? Той подивився на Василя підозріло.
— Та я ж з нею не говорю, — сказав Козенко.
— Це якраз і добре, — сказав Василь і почав виправдовуватись. Вірш цей передано для неї. Випадково він попав до Василя. Відчув і зрозумів, що щось тут не так. Від цього знов почервонів і зніяковів. На щастя, почувся дзвінок. Козенко взяв вірша й відійшов. Цілу лекцію історії середніх віків їжакевича Василь провів, ніби підмінований. Сотню разів питав себе, чому якраз Козенко? Нащо він вплутав до цього Козенка? Але сталося. Направити не можна. Говорилося про імперію Карла Великого. Віссаріон Федорович сидить за столом, мов прусський імператор. Чистий, поголений, вусики вулканом, йожик на двадцять п’ять... Біля нього на стіні стареча, темна, подерта історична мапа Європи, на якій ледве можна щось розібрати. Плями, жилки границь, жилки річок, темної барви, сюди й туди розводи, затерті окремі літери написів.
Їжакевич завдає наперед, а потім викликає. Все в нього, мов по дроті. Говорить майже без зупинки. Час від часу, не дивлячись на мапу і не встаючи, довгою вказівкою показує границі імперії Карла, терени його завоювань. І скінчивши точно на половині лекції, він, не гаючи часу одразу викликає.
— Кааац Рувім, — має він звичку виспівувати прізвище, особливо коли воно жидівське. — Пожалуйте! — або: — Ласкаво прошу!.. Озбройтеся ось цим жезлом, — урочисто вручає вказівку, — і звольте розказати нам щось з минулого завдання. Що там було? Ага. Союз Каролінгів з папами. Прекрасно, чудово... Отже?
Кац Рувім починає: — Еф... еф... ф той час... сталася подія, що ще міцніше зв’язала папу з Франками.
— Це ви, власне, про що? — перебиває Каца їжакевич.
— Ну... Про союз Каролінгів з... з папами, — перебійно висапує Кац.
— Так треба й сказати. Все має свою назву. Ось Кац є Кац, а не головка капусти. Прошу!
Кац починає: — Союз Каролінгів з папами. Ф той... Ф той час сталася подія, що ще міцніше зв’язала папу з Франками. Син Карла, е-е... син Карла майордом Піпін Короткий... е... е скинув останнього з Меровінгів...