Юність Василя Шеремети

Василь пішов на Чугалі, через долину. Сіро, аж нудно. Ніде нема такої осени, як на Волині. Такої сірої і такої соковито мокрої. Земля рветься за чобітьми, чіпляється їх, мов пес голодний, і гризе, гризе. Небо лягає на все сірою, важкою брилою. Вітер вириває з тіла душу.

Василь не раз вже був під цим своїм осіннім небом, і воно завжди тиснуло його до мокрої землі. Він чув, що тут тільки небо і тільки земля. І що люди тут — земля. І от він несе їм правду під номером шістнадцять, бо десь там далі Варшава, сойм, право цих хат і цих людей, і треба все то здобути. Йому тільки сімнадцять років, але він вже знає, що тільки ті його сімнадцять років допоможуть йому. Бо всі тут під цим олов’яним небом мовчать, мов груди землі, і ніхто не хоче піти, взяти, сказати, боротись...

О, земле, земле!

Йшов, рвав і рвав її закаблуками, чіплялася за його п’ятами... Дивився на розкинуте в неладі село і видавалося, що все тут в неладі. Навіть думка, навіть душа. І от він, — юний пророк, післаний сюди знайти початок, знайти кінець, розложити добро на добро, зло на зло. Впхати в мозки і душі ясність, вигнати звідти чад, дим, правічний морок.

Між усім цим постійно стояла одна ясна постать. Має час, щоб бачити її до найменших подробиць. Так. Нема іншої мови. Він вже в її полоні. Ні, недарма і не випадково. Її вірші, це її засідка... Це сіть, влучно кинута на гладь його спокою, і він вже чує, що кінець. “О, юначе, прийди!..” Кликав його шепіт. Очі — великі і сині йшли навздогін. Чарівний неспокій лоскотливо вникав до тіла, крови, мозку... Серце напиналось, мов вітрило від вітру. Це ти, Василю? Ні, це не ти. Не кажи, не кажи... Мовчи, краще вже мовчи. Ступай далі, іди в глибину твоїх обріїв, розкривай їх, шукай за їхньою заслоною твого призначення. Шукай, шукай!..

Година, ще година і ще... Густо і швидко сутеніє... Дерева в яру вздовж Васьковеччини шумлять і здається, що там беріг моря, б’ють хвилі об граніт і з шумом відпливають. Ледве помітні сірі плямки на сірому тлі, широка долина, схил один, схил другий, десь малі вогники, собаче гавкання. Тут ось скраю хата Венеди, який прострілявся і стратив ліву ногу. Та друга Михалкова, далі Іванова... Хати й хати. Одна тут, друга там, якийсь рівчак з тернами, старими ясенами, урвище, звідкіля витікає патьоками руда, мов кров, глина.

Це вже і є село. Громе! Тож це те саме село, до якого йде Василь, щоб навчити його... Несе йому номері і плякати. Страшне, макабричне... Нема ні входу, ні виходу...

Василь пізно влазить на другий схил села. Церква тулиться в темноті, школа, мов гніздо ластівки, під двома велетенськими черешнями: між усім, розкидаючи вправо й вліво білі, в сірих шапках, хати, лежить крива, там і сям пірвана, вулиця.

Василь заходить до старости. Зветься Іван на прізвище Пустий. У нього ще світиться; має він велику з цегли хату під гладкою дахівкою.

— Дай-бо, дядьку Йване! — вітається з ним за руку. Той, трохи розчуханий, в одному чоботі, збирається спати на лаві.