Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Після цього були певні конфлікти з командуванням, бо вихід хлопців записали не як бойовий, а як «самовільну розвідку у вільний час». І я зрозуміла, що мій важко поранений друг «Кіт» лікуватиметься за власний кошт, бо це ж, типу, не бойовий вихід був. Що мама «Морячка» не отримає жодної компенсації за смерть сина. Я почала дзвонити, дізнаватися, чому це оформлюють як «самоволку». Я записувала розмови із взводним, з командирами. Написала статтю. І передала всі матеріали журналістці Олені Козаченко, яка зробила сюжет-розслідування. Завдяки цьому вдалося ситуацію якось «додавити». Вихід визнали бойовим, ми змогли довести, що наказ був даний. Але ж військові з командування до цього запевняли, що хлопці пішли «просто погуляти»!
Через цю історію в мене дуже змінилося ставлення до 93-ї. Крім того, бригада все одно йшла на ротацію, а мені хотілося залишитися на передовій, а не сидіти в тилу. І ще хотілося вірити, що в інших бригадах буде по-іншому. Тому ми вирішили переходити.
Ми з моїм другом «Ангелом» спершу взяли відношення в 56-ту бригаду, в артилерію. Принесли це все в бригаду — мовляв, нас беруть. Нас уже раді були позбутися після скандалу у ЗМІ через «самовільну розвідку». Плюс на полігоні ми жили в досить свинських умовах, я постійно через це «колупала» всіх, що їм теж не подобалося. Усе нам підписали. Але потім наші документи десь загубилися. Ми зрозуміли, що не поїдемо вдруге за сотні кілометрів брати відношення, що нас просто не відпустять. Та й дістало вже все. Я приїхала додому, в Київ, написала листи у військову прокуратуру, типа «чістосєрдєчноє прізнаніє», що я покинула бригаду, що не можу там більше перебувати на полігоні, що там немає навчань, що там безліч порушень — як побутових, так і у ставленні до бійців. Розписала все це на 10 аркушах. Пробула в Києві десь із місяць, і ніхто за цей час не звернув на мою заяву уваги.
Ми вирішили з «Ангелом» їхати до «Правого сектора», як він казав, «додому, на війну». І Василь Сліпак з нами вже поїхав. І «Розписний» також приєднався за пару тижнів — сапер з Бутівки, з 93-ї. Коли Василь загинув там під час штурму, 50 неоформлених «правосєків» швидко-швидко почали підписувати уночі на колінах контракти з 54-ю бригадою, бо нелегали були тоді у зоні її відповідальності. Ми підійшли до командира і чесно сказали, що в нас уже є контракти. Боялися, що нас одразу ж і виженуть. Приїжджала військова прокуратура, з нами поспілкувалися і стали намагатися офіційно перевести нас із 93-ї у 54-ту. Зрештою перевели. Я приїхала на Світлодарку влітку 2016-го, а офіційно була переведена десь у жовтні.
У нас були жінки, досить багато: дві «Відьми», «Перлинка», «Ксена». Замполітом батальйону була жінка, Оксана Петрівна. У кожної були свої завдання. Коли нас запитують про дискримінацію, я згадую, що троє дівчат стояли на блокпості на трасі, але на одній із позицій тоді дуже не вистачало людей, і дівчата попросилися туди, вперед. І тут командир усвідомив, що в нього під началом є жінки… і їх відправили з передової на якісь безглузді посади, взагалі у Бахмут. Але особисто мене не чіпали, на щастя.
На Світлодарській дузі спершу було мені дуже-дуже нудно. Це було поле, і відстані до противника були великі. Запам’яталися літні спроби штурму. Спершу наші командири повели людей брати блокпост, а інші хлопці — ще дві групи — з бригади пішли брати сєпарську позицію «Мурашник». І захопили її! А потім «зверху» наказали її звільнити. Я пам’ятаю, коли я почула про команду залишити зайняту позицію і відійти назад, то був шок — невже ж командування навіть не узгодило з Києвом цю операцію? Навіщо це все було, навіщо поранення і втрати?
А потім, уже взимку, був другий штурм — так званого «лісу». Я тоді була вже у мінометній батареї. Хлопці зайняли позиції, й повернутися назад їх уже не змушували. Взагалі осінь-зима 2016 року були важкими. Починаючи з того штурму, постійно було гаряче. Бойовики тоді багато гатили по мирному населенню. Якось, пам’ятаю, бабусю в селі Луганському засипало в її власному будинку. Це при тому, що саме у селі не було жодних наших позицій.