Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
У Пісках був район, де стояли багатоповерхівки, церква. Там люди ще жили у підвалах. А ми були на іншому березі, де місцевих майже не залишилося. Один дідусь з Пісків сам приєднався до нас і воював у «Правому секторі». І в нього був дуже доглянутий сад. Якось примудрявся він і служити, і виколупувати там міни із землі, бо й справді, сад був дуже гарний. Він там жив, але заступав на позиції, коли треба було. Ми жили на вулиці Миру. І там мешкала родина з дитиною. Тато в них був трохи не при собі й дитиною не надто переймався, тож хлопчик просто блукав селищем. Потім їх усе ж вивезли, здається, вже наприкінці весни 2015-го.
Там було досить «весело». Вся зброя, яку лиш мали бойовики, — все лупило по нас. Особливо запам’яталися «Гради» — вони там були постійно. Обстрілювали навіть «Камікадзе» й сусідню «Республіку», що вже казати про Піски… Але у Пісках обстріли навіть легше сприймалися, бо позиції були розосереджені — то нам прилетить, то «Правому сектору», то військовим — били не постійно в одну точку, як коли гатили по «Камікадзе»… Але все одно руйнування були дуже серйозні.
За три роки довелося освоїти різну зброю. Спершу в мене була просто «Сайга», мисливська. Потім нам дістався АГС (автоматичний станковий гранатомет), я навчилася працювати з ним ще у Пісках. Потім я прийшла служити у Збройні сили, в 93-тю бригаду, і потрапила на шахту Бутівка. Там я була стрілком, і підствольний гранатомет — це максимум, що мені вдалось дістати. З АГС-ів там стріляв окремий взвод. Згодом, коли я приїхала на Світлодарську дугу, в мене було два АГС, бо я вже мала досвід роботи з ними з Пісків. Але незабаром командування 54-ї бригади вирішило, що частина людей піде в мінометну батарею. Мене перевели туди, і я стала командиром мінометного розрахунку.
Рішення про те, куди йти після добробату, я приймала дуже хаотично. «Карпатська Січ» оформлювалась у 93-тю бригаду. Я не намагалась розібратися, що до чого в армії, й не знала, що існує перелік «жіночих посад», який діяв у ЗСУ до 2016 року. Мені дали папірець, де було написано, що я буду радіотелеграфістом, щось таке. Як так?! Я образилась, посварилася з комбатом, пішла ображена з батальйону. Вже потім дізналася, що мені просто не могли запропонувати нічого іншого офіційно, бо жінка за документами просто не могла бути стрільцем чи гранатометником.
Після «Карпатської Січі» ми з кількома побратимами поїхали в батальйон «Донбас», у ту частину, що пішла під оруду ЗСУ. Але вони були на полігоні, а не на передовій. І Василь Сліпак — той самий загиблий оперний співак — потягнув мене в підрозділ «Одін», який саме намагався оформитись в «Азов». Однак там уже було зрозуміло, що «Азову» не дадуть повноцінно воювати, хіба розвідці, якщо пощастить. І ми з друзями шукали далі, почали напитувати щось у ЗСУ, думали про 53-тю бригаду, де воював батько одного з наших, але не склалося… Тоді згадали, що бійці добровольчого батальйону ОУН оформлюються у 93-тю бригаду — а схема оформлення для добровольців, які вже мали бойовий досвід, тоді була суттєво спрощена. Армійці вже знали, як ми працюємо, що вміємо.
«Карпатська Січ» оформилася у 93-тю й стала окремою повноцінною ротою, хоч на папері бійці чоти і належали до різних підрозділів. «ОУН» розподіляли майже по всій бригаді — туди, де потрібні були люди. Нас теж спершу після підписання контрактів розкидали по різних підрозділах 93-ї. Але нам пощастило: командир 1-го батальйону «Вітер» забрав нас групою до себе, в першу роту, на шахту Бутівка. Сам поїхав у штаб, перевів усіх до себе.
Я дуже хотіла потрапити на шахту. В нашій групі був мій старий друг — Микола Смірнов, позивний «Кіт», який із самого початку воював у батальйоні «Київська Русь». Кіт стояв на шахті раніше, провів там три або чотири місяці. І він так хотів повернутись на Бутівку, що приєднався до нас і теж перейшов у 93-ту бригаду. І він стільки нам усього нарозповідав, що ми мріяли потрапити саме туди.
Ми заїхали на Бутівку не одразу. Спершу була паперова тяганина, військкомати, оформлення. 11 листопада 2015 року ми підписали контракти, і нарешті потрапили на шахту. Коли я вилізла з машини, перша думка була: «О, то в Пісках було не так уже й погано», — бо руйнування здавалися жахливими. Але, зрештою, саме під час нашого перебування я б не сказала, що так уже інтенсивно гатило по Бутівці важке озброєння. Гранатомети били по нас, стрілкове, 82-міліметрові міни. Спершу я очікувала, що це буде просто пекло на землі, але виявилося, що не таке вже й пекло. На позиціях було теж дуже «весело», але самою шахтою можна було пересуватися спокійно. Оформили мене санінструктором, але, звісно, я не мала жодного стосунку до медицини — просто це була посада, на яку тоді можна було оформити жінку.