Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
День Незалежності запам’ятали надовго — це був страшний обстріл, ми з погреба не вилазили. 25 серпня ще були люди, які пробували виїжджати з міста. Були «герої», які приїжджали на день-два, лякалися і тікали. Були ті, хто виїжджав — мовляв, полонених треба супроводжувати — і зникав. А тепер кричать на все горло, що вони — герої Іловайська. Щодня хтось помирав… Постійно… Ми вже розуміли, що ми оточені, й прийшов відчай. І ми кричали пісні. Часом уже навіть у погріб не спускалися під час обстрілів — просто волали пісні. Це вже була неадекватна поведінка, але так ми, мабуть, намагалися викричати свій відчай і страх.
27-го числа була спроба прориву. Обговорювались можливі шляхи відходу — через Моспіно, Харцизьк. 28 серпня оголосили режим тиші. І тоді вони знахабніли — на десять метрів часто підходили, просто дивилися: ми на них, вони — на нас. А вранці почався вихід колони. Було страшно. Це була дорога на Грабське, пряма. Спалені машини стояли на шляху. Ми проїхали повз бійців 93-ї бригади, — вони мали нас замикати. Якщо спершу було страшно, то доїхавши до Грабського, ми вже заспокоїлись, увімкнули радіо, там якась попса грала. «Кошка» сміялася, що купить собі курку, щойно ми доїдемо, «Док» жартував, що нап’ється.
До Многопілля ми взагалі їхали спокійно, вже розслабились, думали, що все закінчилося — постійні обстріли, смерті… Ми, наївні, тоді вирішили, що все позаду. Агрономічне проїхали. Там «Миротворець» і «Дніпро-1» стояли. Хоча й літо, але було дуже холодно. Я тоді «змародерила» куртку, бо просто невимовно було холодно — аж зуби цокотіли. Ми зустріли військове керівництво, вони саме вели переговори з росіянами — на яких умовах нам дають коридор. Потім до нас обернувся генерал Хомчак і каже: «Ну що, дівчата, прорвемось?» А ми ще здивувалися — ну звісно, прорвемось, до чого такі питання? «Філін» передбачав, що можуть бути проблеми в районі Старобешева — там були неконтрольовані райони, і там могли бути росіяни. До нас уже дійшли чутки, що ми маємо справу не з сєпарами і козачками, а з регулярною російською армією, але я все ще повірити не могла, що почалося повномасштабне вторгнення.
Потім була команда «по машинах». Ми вирушили в бік Красносільського — і тоді почався перший мінометний обстріл. Ми влетіли в якийсь будинок, і одразу в погріб, уже просто на автоматі. Собачку вбило осколками поряд. Потім знову: «Колона! Рух!» Маяв білий прапор. Колона розтяглась невимовно, і ми рушили. І тут по нас відкрили вогонь, і почався просто розстріл колони. «Зелений коридор» перетворився на коридор смерті. Ця дорога була в них добре пристріляна, тож кожен постріл був прицільним: постріл — по машині, постріл — по машині. Ми просто не могли повірити очам. Дим, вогонь, люди біжать, машини з пораненими розбиті, бинти летять… Справа техніка горіла — повалив дим, з’явився шанс проскочити. Справа працює артилерія, а зліва — наче снайпери і стрілецька зброя, принаймні, мені так здавалося. Машини — хто куди. Один хлопчик був — з відірваними ногами, він на самих руках підіймався… Він кричав так, що мені здавалося, що він перекрикує це все. Часом спадає на думку, що то була галюцинація…
Потім об наш капот ударилась чиясь відірвана голова. Прямі влучання, машини вибухають… Ми влетіли в кукурудзу якусь. Випали з машини, почався бій. Незрозуміло, хто де — де наш, де чужий, на зв’язок ніхто не виходить. Крім нас були ж інші батальйони, ЗСУ — як розібратися, де свої, а де ворог? Бій, і незрозуміло, хто по кому працює. Танки показалися. По них «Брест» і «Усач» почали працювати — і підбили. Я почала шукати укриття, погріб, забігла в якийсь будинок. Забігаю — абсурдна картина: там бій, крик, а тут спокійно сидить дід на ліжку. Піднімаємо рядно — а там двоє танкістів. Росіяни! Кадрові! Розповідають: так, мають наказ — повністю знищити нас. Ми взагалі за планом не мали так далеко пройти. Передали їх побратимам.
Багато поранених, убитих. Інші побратими теж узяли полонених: тут допит, там продовжується бій… Поряд із посадки стріляють танки. До нас під’їжджає танк із білим прапором — ми думаємо, що він з миром. А виявляється, вони брати нас прийшли. Наші пішли на переговори. І тут — постріл з танка. «Танкіст» мертвий, «Апіс» пошкодив руку, Алінку — осколком, у мене — контузія і поранення. Далі я майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що мене кудись несли, що намагалася подзвонити мамі… Прийшла до тями в погребі — темно. Вирішила, що я померла, мене поховали, і я потрапила в пекло. В погребі сиділи ще цивільні, в ногах лежав поранений російський солдат. Потім нам довелося вийти, і нас узяли в полон. В мене є шрам, давнішній уже, на пальці. Мене прийняли за снайпера і хотіли розстріляти. Але потім хтось сказав, мовляв, вона і так скоро помре, не треба. Пам’ятаю наших хлопців — у всіх дірки в голові. Вони були повністю роздягнені, на них жодного поранення — їх просто розстріляли, полонених. А інших полонених змусили їх вантажити.