Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Нам пощастило в якомусь сенсі, що ми потрапили до росіян. Вони зневажливо ставились до «деенерівців», називали їх «бидлом». У багатьох була якась каша в голові, були хлопці, які намагалися з нами поговорити. Вони ж вірили, що вбиватимуть фашистів, а тут — звичайні люди, без рогів і копит, ще й російськомовні. Ніч ми провели в полі, на землі. Меддопомоги ніхто не надав, їжу — один сухпай на шістьох, мабуть. І холодно було… Просто нереально холодно було тієї ночі.
Полонених, у тому числі й поранених, вели пішки. Сортували — «донбасівців» мали віддати саме бойовикам, а не росіянам. Хоча росіянин з позивним «Ліса» присягався і давав слово офіцера, що не віддасть нас бойовикам. Але наших хлопців, «донбасівців», таки відібрали і віддали. Крім жінок. Полонених вишикували і повели. Страшно було дивитись, як місцеві зустрічали росіян у Новокатеринівці — як героїв, називали «освободітєлями», і що слухали ми. Але була жінка, яка пожаліла, не побоялася і попросила бойовиків дати нам води. З полону нас передали Червоному Хресту. Далі було лікування. Але пам’ятаю, що першим ділом хотіла подзвонити мамі й дітям, сказати, що я жива.
Багато хлопців тоді забрали у полон, дехто ще й досі вважається зниклим безвісти. Після того і батальйон «Донбас» розділився. Частина залишилася, частина — серед них і я — пішла за «Філіном». Іловайськ розділив життя на «до» і «після». Так, як було «до», вже ніколи не буде. Ці картинки постійно зринають у пам’яті, й від них неможливо сховатися.
Валерія Бурлакова
«Лєра»
Окрема добровольча чота «Карпатська Січ»,
93-тя і 54-та окремі механізовані бригади,
46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»
З самого початку війни я хотіла потрапити на фронт і довго намагалася прорватися у якийсь батальйон. Але в мене, природно, не було ані бойового досвіду, ні строкової служби, нічого. Спершу відправила анкету в «Донбас». Думала, узяли б мене хоча б у прес-службу… Потім намагалася пробитись у «Київ-2». Але всі мої спроби закінчувались однаково — нічим.
Спершу я їздила на фронт як журналіст і волонтер — писала звідти репортажики. Першим моїм підрозділом стала добровольча чота «Карпатська Січ». Це був уже кінець 2014-го. Я приїхала писати репортаж, а там катастрофічно не вистачало людей. Нас приїхало шестеро, п’ятеро хлопців — як бійці, мали заступати по двоє на чергування, тож для пари якраз однієї людини бракувало. І так я провела тиждень у підрозділі. А потім повертався комбат, який завозив хлопців в аеропорт, на ротацію. Повернувся дуже сумний, каже, людей бракує. Мої товариші мали їхати додому — на роботу. Тоді було таке, що добровольці приїжджали на тиждень, на 10 днів — хто як міг, щоб хоч трішки допомогти. Я сказала, що поїду в Київ, звільнюсь і повернуся. Командир запитав, де я працюю, а дізнавшись, що я — журналіст «Українського тижня», пожартував: «Не звільняйся, то гарний журнал». Але я звільнилася, приїхала в «Карпатську Січ» як боєць і воювала там до травня 2015 року.
Перша моя точка — «Камікадзе» неподалік від «Республіки «Міст», блок-поста перед Пісками. Наше завдання було підірвати ще один міст поруч, на дорозі в аеропорт, якщо бойовики візьмуть аеропорт і підуть далі. Там я пробула перший тиждень. А потім ми поїхали в Піски. Я почувалася трохи недорікуватою, бо до цього фактично ніколи не була на самісінькому передку. Лише раз — у 72-й бригаді, коли ще їздила як журналістка. До 72-ї я тоді приїхала з наплетеними жовто-блакитними косичками. Командир подивився на мене, сказав: «О, Боже!», — посадив у машину й відправив на Волноваху разом з людьми, в яких я мала брати інтерв’ю.
Крім цього випадку доти мені доводилося бувати лише на другій лінії. Тож дорогою в Піски я ставила багато дурних запитань: «А який звук, коли міна летить? А що тоді треба робити?» Було страшно повестися як ідіотка і через те загинути. Але зорієнтувалася швидко. Ніхто з наших не був супербійцем — це був 2014 рік, досвіду майже ні в кого не було, і ми всі вчилися. Мені дуже пощастило, бо поруч були мої друзі, з якими ми пройшли Майдан, і вони не сприймали мене як… «Що ти тут, дівчинко, робиш?». Прийняли нормально одразу. І кожен раз, коли я потім переходила з підрозділу в підрозділ під час виходу з зони АТО, зі мною разом переходила частина друзів, тож мені було легше освоюватись.