Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Ірина Гаркавенко
«Марго»
Українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014–2015 рр
Я сама родом із Черкащини. Все почалося ще з революційних подій. Спершу я була одним з організаторів самооборони нашого місцевого Майдану. В Київ не поїхала, бо моя донечка була ще зовсім маленька, і мама критично мене не відпускала. А потім це було дуже важко — дороги блокували, перевіряли тих, хто їхав. Коли почалася війна, одразу пішли й перші «двухсоті». Одним із них був мій добрий знайомий з «Айдара» Євген Войцехівський. І коли я вже почала ховати своїх друзів, я зрозуміла, що треба щось робити. Такий був порив душі, поклик серця, що треба бути там, з ними. Не знала лише, ким — хоч їсти варити, на крайній випадок. І коли я вже зібралася їхати, я зіштовхнулася з тим, що жінка і війна на той момент — це були несумісні речі, хлопці просто не хотіли бачити жінок на війні. І всі мої спроби потрапити туди відразу обламувались.
Був у мене знайомий з Черкащини, який воював у батальйоні «Донбас». Я дізналася, що є група волонтерів і журналістів, які збираються їхати на фронт, саме в «Донбас», із допомогою. Я якось до них упросилася, кажу: «В мене там є знайомий, я просто хочу подивитися — що там, як там, для себе». Коли ми туди приїхали з волонтерами, я зрозуміла, що назад уже не повернусь. Це були Артемівськ, Попасна. Волонтери поїхали назад одразу, а я залишилася на тиждень з хлопцями. Там була група із шести осіб, у них виникли якісь питання з батальйоном, і вони вирішили поїхати разом до «Правого сектора». Для мене це ще з Майдану щось дуже важливе було, і мені було за щастя потрапити саме туди.
Приїхали. Пам’ятаю, що найбільше мене вразило і стало переломним моментом, після чого я остаточно прийняла рішення залишатися, — коли мене о шостій ранку розбудив Гімн надворі. Це, здається, липень 2014-го був. І так стало приємно на душі — наскільки в цих хлопців сильний патріотизм, національний дух. На другий день — знову вранці Гімн. А мені кажуть: «То не хлопці співали. Ми тобі зараз покажемо, хто». Виходимо — а то полонені сепаратисти. Щоранку в них було щось типу шикування, і вони співали Гімн. Отак їх українізували — не катували, а змусили вивчити слова Гімну своєї країни, українські пісні, Шевченка. Щоб вони могли щось переосмислити, усвідомити, бо саме ці люди були українці, які зрадили, перейшли на бік ворога і незрозуміло, за що боролися.
Потім хлопці повернулися знов у батальйон «Донбас», а мені сказали їхати додому. Я дуже того не хотіла, зізнаюся, плакала сильно. Мене привезли на вокзал у Покровськ, і я повернулася додому. Поговорила з мамою. Прикрасила дещо, звісно, сказала, що там багато дівчат (хоча насправді їх там не дуже густо було — я бачила одну чи двох на той момент). Мама погодилася. Зібрала речі й уже сама повернулася.
Мене прийняли в першу штурмову роту 5-го окремого добровольчого батальйону «Правий сектор». Там уже роззнайомилася з хлопцями. А потім і група з моїми земляками вдруге приїхала і теж вступила у батальйон. Вони вже мали досвід боїв, тож одразу поїхали в Піски, а я залишилася на базі, бо не вміла ще нічого. Ну хіба що трохи стріляти, бо колись працювала у правоохоронних органах. Довелося пройти вишкіл. Було складно, бо в добровольчих батальйонів зброї практично не було.
Я розуміла, що хочу щось зробити для своєї держави, що не хочу залишати її такою для своїх дітей. І вже було усвідомлення того, що це затягнеться і нескоро ми повернемося додому. Мій товариш-земляк Саша все хотів мене додому відправити. Давав кулемет носити, «лєнти» кулеметні набивати набоями і весь час перепитував, чи не хочу я додому. Спершу нігті від незвичної роботи позбивала у кров, але думки повернутися жодного разу не виникло.
Пам’ятаю, якось по рації почула про обстріл. Уже сутеніло, і тут почулися постріли. Я злякалася, звісно, але без паніки. Хлопці сказали мені зайти в одну з кімнат і сидіти там. Я сиджу і чую, що вони відстрілюються, йде бій… І коли наші перестали стріляти й стало зовсім тихо, мені було страшно вийти з тієї кімнати. Така думка: «А що, коли хлопців повбивали, нашу позицію захопили вже і мене зараз візьмуть у полон?» Потихеньку вийшла, спустилась — а хлопці внизу вже п’ють чай-каву, про щось говорять… Про мене вони просто забули. Я тоді була страшенно зла на них.