Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Далі я весь час була у Пісках. Часом іще бувала у Водяному. В нас дівчата були в інформаційному відділі, серед медиків, у штурмовій роті була дівчина (позивний «Арійка»), вона постійно на виходах була з нами. Коли я приїхала, селище вже було наше, позиції облаштовані. Село розбите, але не так, як при нашому виїзді, коли Пісків уже не було практично. В селі було багато військових, ми товаришували з хлопцями-армійцями (поряд стояла 95-та бригада). Я обходила все село, всі вулиці, щоб вивчити, що де, раптом що — куди мені йти, де сховатися.

Коли я повернулася на ротацію, командира не було, він саме від’їхав. Тоді штурмова рота була досить велика, і мені довелося декого з хлопців поставити на місце. Після того мене почали поважати і слухатися. Якось викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти. І коли нашого командира, «Подолянина», не було, я виконувала його функції. Чітких обов’язків не було: тримати дисципліну, займатися побутовими питаннями — їжею, формою для хлопців, волонтеркою. Під час шикувань звітувала, де перебувають мої бійці, готувала хлопців до виїзду на передову. Мене викликав комбат і запитував, хто завтра о шостій ранку може їхати на передову. Я мала вибирати, хто з бійців поїде. З часом до мене звикли, прийшло розуміння, що я не жінка, а боєць. І ставитись почали, відповідно, як до бійця.

Знаєте, що цікаво було? Найбільшою карою для наших хлопців було не їхати на передову. От є в когось «зальот», і командир йому каже: «Все, на передову ти не їдеш». І це було реально найстрашніше і найгірше для них покарання. Рвалися всі, хотілося всім щось робити, якось діяти.

Населення в селі було своєрідне. Патріотів небагато. Були люди, в яких діти й онуки воювали на ворожому боці, й вони цього навіть не приховували. Якось нам привезли із Золотоноші сир, головами прямо, круп усіляких, різного добра. І ми покликали місцевих, щоб з ними це розділити і чимось їх підтримати. От усім уже роздали, і якась тітка вже останньою майже бере їжу, а товариш мій, Саша, жартує: «Ну, бачите, не такі страшні ці «бандери», вас не їдять, а навпаки, підгодовують». Вона взяла сумки повні, тягне і, вже відійшовши, кидає нам, що «краще б вас тут не було, ми за них». І ну тікати з тими сумками бігом у двір. Трошки сумно ставало в такі моменти…

Місцеві жили по підвалах. Одна бабуся вдень, коли було більш-менш тихо, виходила з підвалу, і я все запитувала: «Чому ви досі живете тут?» А вона не хотіла залишати будинок. Усе майно в підвал перенесла і сиділа там постійно. Бувало, що снаряди влучали і по місцевих. Тоді сусіди просто викопували яму біля свого під’їзду і так ховали вбитого. Біля клубу недалеко стояв такий будинок, під яким було просто кладовище. А як вони їх інакше поховають?

Наша позиція, де ми стояли, саме виходила на Донецьк, і звідти постійно було видно страшні бої за аеропорт. Коли сидиш і бачиш, що там відбувається, усвідомлюєш, що там наші хлопці, які намагаються вижити, намагаються захистити нас… Це страшно було, дуже страшно. І особливо те, що от ти сидиш і ніяк не можеш допомогти. Більше половини хлопців з нашої штурмової роти були в аеропорту. Геть молодісінькі — по 18–19 років. Я не хочу це озвучувати, але я була проти, щоб такі молоді воювали в таких страшних місцях. Багато хто з них не мав узагалі військового досвіду, вчилися на ходу… Але відповідь я чула лише одну: вони — добровольці, і це їхнє рішення. Коли аеропорт уже покидали, хлопці наші виходили хто як міг і телефонували (я на той час удома була), що вони біжать до Пісків, щоб не розстріляли свої ж…

Перша моя втрата — мій земляк, «Чех» — Женя Войцехівський з «Айдару». Я тяжко переживала його смерть, бо це була дуже хороша людина. Він залишив по собі двох синів. І я досі не можу змиритися, що його немає. А на передовій пішли втрати одна за одною — того привезли, іншого… Тільки змиряєшся з однією смертю, як знову хтось гине. Спершу був розпач, нерозуміння — чому вони гинуть, що буде далі? Це невимовно тяжко було. Коли останній раз привезли двох загиблих хлопців з розвідки, я піймала себе на тому, що от ми прощалися, а в мене вже ані сліз, ні емоцій. Я зайшла до себе в кімнату і просто сиділа. Це, мабуть, найстрашніше на війні — втрата емоцій, коли ти вже не плачеш, нічого не відчуваєш. Ну війна… тут постійно хтось вмирає і вмиратиме… завтра нових привезуть… І от настає якесь отупіння, і ти нічого не відчуваєш. Просто починаєш сприймати смерть як норму. В аеропорту залишилося багато наших хлопців…

Страх… Найстрашніше, коли тихо. Тихо, і ти не знаєш, що зараз буде. Коли десь перестрілки і ти більш-менш орієнтуєшся, де й що відбувається, легше. А коли тиша, тривала така тиша, і ти ходиш, мов струна натягнута, і нервуєш: що буде зараз, за секунду, до чого вони готуються, що зараз буде…