Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

У Пісках була церква, і під нею — ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було.

Іншим разом уночі їхали в Піски й потрапили під обстріл з «утьоса» (різновид кулемета. — Авт.). Обстріляли наші машини, їх три їхало. Ми встигли вистрибнути. Нас десятеро. Поблизу жодного дерева. Лежимо серед поля, як велика пляма. Щойно хтось підіймає голову — стріляють. Я лежала й молилася, щоб вони не вдарили з міни, бо прицілитись у таку велику пляму було дуже легко. Телефони не працювали, а рації в машині залишилися. Хлопці накривали мене собою, щоб не було світла видно від мобільного, а я дзвонила, намагалася викликати підмогу. Потім зорієнтувалася, що поряд позиція «Небо», а ще моя колишня позиція — «Більярдна», житловий будинок. Хлопці запропонували повзти, але я згадала, що там розтяжки розставляли, тож ми могли просто підірватися на власних гранатах. Мені таки вдалося зв’язатися з командиром, а йому вже — з хлопцями з позиції, з того будинку. Хлопці гукнули, що повзти там можна. І так ми спершу повзком, потім перебіжками доскочили до тієї позиції, потім до іншої, і так дійшли до своєї.