Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
У Луганському до нас ставилися по-різному. В мене там була чудова собака — Арта. Якось ми з песиком ішли селом, і жінка якась почала говорити, що треба від глистів йому дати щось, що вона — ветеринар, радила ліки. Було, що помідори якісь давали. Ніби приязно. Але водночас наша тогочасна позиція, звідки ми працювали з міномета, була на видному для місцевих місці, нижче села. І бувало, що коли ми вдень просто виходили почистити міномет — по нас починало прилітати. Отже, хтось із місцевих про це повідомляв бойовикам. Бо побачити самі вони цього ніяк не могли.
До війни в мене друзів з Донеччини не було. В мене було до них таке… упереджене ставлення. А на війні я зустріла безліч місцевих, що пішли добровольцями, зрозуміла, як багато з них пішли воювати саме за Україну, усвідомила, що вони дуже круті. Що їм важко, як нікому, бо частина з них — ті, хто з окупованої території не можуть приїхати додому, що вони ще довго батьків не побачать, але вони на це пішли. Вони неймовірні. І їх багато воювало, справді. Я з принципу не говорила російською тривалий час, до АТО, але з ними переходила на російську. Бо, попри свою російськомовність, вони не зрадили Україну і пішли за неї воювати.
Я любила працювати з мінометом. Спочатку було страшно: чи зможу я його освоїти? Це ж, крім іншого, ще й математика. А потім освоїлась. У мене є друг, який навчав мене, Ігор Слайко. Він мав уже на той момент багатий досвід і вмів правильно й дохідливо пояснити. Він сам надзвичайно спокійний, і мене навчив працювати так само — спокійно і виважено. Мені пощастило з людьми, з якими ми працювали разом. Був добрий колектив, тож мене нормально сприйняли командиром. В іншому розрахунку, куди мене потім перевели, було важче. Були там, наприклад, кадрові військові з військкомату, яких просто змусили поїхати на передову — офіцери за званнями, де факто вони виконували функції рядових. Бо не мали досвіду. Не найприємніша компанія, до того ж вони за звичкою намагалися командувати інколи. Але і з ними можна було працювати й влучати…
На Світлодарці в нас були втрати. Василь Сліпак. Хлопці під час штурму «лісу»… Наш побратим «Крук». Важко було, коли загинув Влад Казарін. Він, як і «Морячок», підірвався. Я тоді саме їхала назад, на передову, в поїзді, й мені прислали смс, що Влад «трьохсотий», неважкий. Я ще посміялася, написала йому смс, покепкувала з нього трохи і запитала, де він, у якому шпиталі, й що йому треба. Замість відповіді від нього хвилин за 10 той же побратим, який повідомив мені, що Влад 300-й, написав, що Казарін помер. Тоді мене вперше за довгий час «накрило». Він був одним з наймолодших. Родом з Донеччини. І, здається, був народжений для війни. Я й уявити не могла, що з ним може щось статися. Йому все вдавалося, це було його покликання. За кілька днів до його загибелі ми з ним пили каву й жартували, що коли війна закінчиться у нас, ми поїдемо до Африки і будемо воювати там. Він це вмів.
Чи є жінці місце в армії? Залежить від конкретної особистості. Є жінки незамінні — типу снайпера «Білки», Юлі Матвієнко. Є чоловіки, від яких жодної користі, самі збитки. А є жінки і чоловіки, які… ну, таке… Можуть бути. Мені з жінками поруч щастило. Наші дівчата були дуже класні. Вони були на своєму місці. Взагалі, у жінок на передовій є великий стимул і робити все якомога краще — бо ж вони мають постійно доводити, що вони можуть. Бо коли хлопець щось зробить не так, це сприймається легше, ніж коли щось зробить не так жінка. Принаймні у тил його одразу не відправлять.
Перший час я вірила, що ми повоюємо трохи і зовсім скоро поїдемо додому. Але потім стало зрозуміло, що це не так. Сильно тримало те, що було соромно перед побратимами: поки я в Києві, хтось там за мене воює. Зараз я повернулася додому. Але в мене зібрана та сама «тривожна валізка», і в будь-який момент я можу повернутися на фронт. Дуже страшно повертатися «на гражданку». Ти не знаєш, як сприйматимеш людей і як вони сприйматимуть тебе. Я уникаю розмов з людьми на цю тему, бо боюся почути від них щось не те про війну і боюся своєї власної реакції. А там тебе розуміють, там ти корисний. Там мені вже простіше, звичніше. І не соромно… Зараз я знову працюю журналістом, люблю свою професію, пишу на навколовоєнні теми. Та назад, звісно, тягне. Дуже тягне. Якщо буде «загострення» — мабуть, не зможу втриматись і повернуся.