Після війни. Історія Європи від 1945 року

Відповідно вони не поділяли загального небажання, особливо поширеного серед покоління 1960-х, відкинути радикальну доктрину. Одна річ — зі знанням справи насміхатися зі Сталіна, давно мертвого та підданого осуду навіть його власними наступниками. Цілком інше — визнати, що винна була не людина, а система. А піти ще далі й покласти відповідальність за злочини та переступи ленінізму на сам проєкт радикального утопізму означало підірвати самі підвалини тогочасної політики. Як британський історик Едвард Палмер Томпсон, який був кимсь на кшталт культової фігури для молодшого покоління «посткомуністичних марксистів», закидав Лешеку Колаковському (після того як через події 1968 року Колаковський публічно прокляв і засудив радянський комунізм), «ваше розчарування — загроза нашій вірі в соціалізм».

Однак до 1973 року віра наразилася на серйозне випробування не лише через критиків, а й через самі події. Коли «Архіпелаг ГУЛАГ» вийшов французькою мовою, комуністична щоденна газета l’Humanité відгукнулася про роман несхвально, нагадавши читачам, що, позаяк «усі» вже все знають про Сталіна, будь-яка спроба все це розворушити може бути продиктована тільки «антирадянськими» мотивами. Але звинувачення в «антирадянськості» звучали все менш переконливо. Після радянського вторгнення в Прагу та подальших репресій, а також розповідей про Культурну революцію, що просочувалися з Китаю, звинувачення Солженіцина, які вщент розбивали комуністичний проєкт, здавалися правдою — навіть і, можливо, особливо для його колишніх прихильників.

Ставало зрозуміло, що комунізм осквернив і сплюндрував свою радикальну спадщину. І, як незабаром засвідчив геноцид у Камбоджі та широко відома травма в’єтнамських «людей у човнах», це не припинялося[431]. Навіть ті, хто вважав, що в трагедіях у В’єтнамі та Камбоджі винні Сполучені Штати (а таких у Західній Європі було багато), і чий антиамериканізм ще більше розпалило зрежисоване американцями вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде лише за три місяці до виходу «Архіпелагу ГУЛАГ», були дедалі менше схильні визнавати, як колись, моральну вищість соціалістичного табору. Американський імперіалізм був справді поганим, але інший бік був гірший, можливо, значно гірший.

Отож традиційне «прогресивне» переконання, що критика комунізму становить приховану загрозу всім цілям, спрямованим на покращення суспільства — тобто твердження про те, що комунізм, соціалізм, соціал-демократія, націоналізація, центральне планування та прогресивна соціальна інженерія були частинами спільного політичного проєкту, — почало працювати собі на шкоду. Логіка була така: якщо Ленін та його наступники отруїли колодязь соціальної справедливості, це нашкодило всім нам. У світлі історії ХХ століття держава почала здаватися радше проблемою, аніж рішенням, і не тільки, і навіть не насамперед з економічних міркувань. Те, що починається із централізованого планування, закінчується централізованими вбивствами.