Після війни. Історія Європи від 1945 року

У післяреволюційній Португалії стаття 85 Конституції та пізніше закон 1977 року відкрито забороняв приватну власність у банківському секторі, страхуванні, транспортних, поштових і телекомунікаційних послугах, виробництві і постачанні електроенергії, переробці нафти та виробництві зброї. У 1983 році уряд Маріу Суареша спробував запровадити деяку гнучкість, дозволивши приватному сектору конкурувати з державою в банківському секторі й страхуванні, а також створювати акціонерні товариства в металургійній, нафтовій, хімічній промисловості та виробництві озброєння. Однак інші захищені галузі ще не скоро відкрилися навіть для обмеженої конкуренції.

Європейське Середземномор’я — як і посткомуністична Центральна Європа кілька років по тому — напевно, прощалося б із державним контролем ще повільніше, якби не вплив Європейської спільноти / Союзу. Фіксовані валютні паритети Європейської валютної системи після 1979 року стали раннім запобіжником — однією з причин, чому уряди Міттерана почали продавати державні активи, було намагання заспокоїти валютні ринки і таким чином утримати франк на погодженому рівні в ЄВС. Але головним важелем тиску Брюсселя були правила, розроблені для роботи єдиного європейського ринку. Ці правила зобов’язували будь-який бізнес — як державний, так і приватний — працювати за нормами відкритої конкуренції всередині держав та між ними. Ні про які переваги для національних «лідерів», приховані субсидії чи інші вигоди для компаній у державній власності або під державним контролем, які змагалися за контракт чи клієнтуру, не могло бути й мови.

Хай у який спосіб ці регуляції вдавалося оминати на практиці, саме їх існування зобов’язувало державні підприємства поводитися на ринку так само, як приватні, тому підтримувати залучення держави в їхні справи, по суті, не мало сенсу. Реакція Італії була типовою для багатьох інших держав Спільноти: у 1990 році країна запровадила нові нормі, які перегукувалися з відповідними пунктами Єдиного європейського акта. Згідно з цими нормами усі державні підприємства мусили в усіх своїх комерційних справах працювати за принципом відкритої і рівної конкуренції — за винятком тих підприємств та ініціатив, де монополія держави була «життєво важливою для виконання покладених на них завдань». Гнучкість і розмитість цього пункту дозволяла урядам відповідати європейським нормам, водночас не порушуючи місцевих вимог.

Попри захоплені розмови в Брюсселі (і Лондоні) про збільшення відкритості та «конкурентності» європейської приватизації, тогочасна лихоманка, напевно, призвела до менших змін, ніж обіцяли чи очікували її прихильники. Критики попереджали, що результатом буде не посилення конкуренції, а просто зосередження економічної влади в приватній сфері замість державної — так і сталося. Завдяки химерним схемам обміну акціями багато великих приватних фірм у Франції наслідували поведінку колишніх державних компаній. Вони монополізували цілі галузі й відповідали перед своїми дрібними «акціонерами» не більше, ніж перед платниками податків чи споживачами, коли перебували в державному управлінні.