Після війни. Історія Європи від 1945 року

Молоді паризькі «нові філософи» середини 1970-х, на кшталт Андре Ґлюксманна чи Бернара-Анрі Леві, були здебільшого неоригінальні у своєму засудженні спотворень радикального утопізму. Мало що з Les Maîtres Penseurs («Великих мислителів») Ґлюксманна — опублікованого в березні 1977 року твору, який здобув загальне визнання — не було краще сказано Реймоном Ароном у його праці Opium des Intellectuels («Опіум інтелектуалів»), яка вийшла за двадцять два роки до того. А в тексті Леві Barbarie à Visage Humain («Варвар з людським обличчям»), який було надруковано через два місяці після есею Ґлюксманна, не було нічого, що французькі читачі не могли знайти у творі Камю L’Homme révolté («Бунтівна людина»). Але тимчасом як Жан-Поль Сартр уїдливо розкритикував есей Камю, коли той вийшов друком у 1951 році, Леві та Ґлюксманн були лідерами думок, а їхні книжки розходилися численними тиражами. Часи змінилися.

Було зрозуміло, що цей місцевий інтелектуальний землетрус означав для попереднього ідейного покоління. Його очевидною ціллю стала катастрофічна марксистська поволока в Західній думці; але чимало його ударів поцілили насамперед у провідні фігури післявоєнного інтелектуального життя Франції та інших країн, які зазирнули за межі Історії, вітаючи переможців і ввічливо відвертаючи очі від їхніх жертв. Сам Сартр, найвідоміший із тогочасних «попутників», ще до своєї смерті втратив народну прихильність, а його творчий доробок було заплямовано його виправданням спершу радянського комунізму, а потім маоїзму[432].

Зміна клімату в Парижі виходила за межі зведення рахунків між поколінням зацікавлених інтелектуалів. У 1978 році трактат Карла Поппера «Логіка наукового дослідження» вперше вийшов французькою — ця подія була провісником поступового всотування у французький мейнстрим цілого корпусу «англо-американського» наукового доробку у філософії та соціальних науках, щодо якого місцева інтелектуальна культура десятиліттями перебувала в майже цілковитій темряві. Того самого року історик Франсуа Фюре видав свою революційну працю Penser la Révolution Française («Тлумачення Французької революції»), у якій систематично розбив «революційний катехизм», крізь який французів десятиліттями вчили розуміти свою країну та її минуле.

За цим «катехизмом», як його тлумачить Фюре, Французька революція була ключовим моментом сучасності: зіткненням, яке потягнуло Францію в розподіл на протилежні політичні культури лівої та правої ідеології, очевидно, визначені за класовою належністю суперників. Ця історія, яка спиралася на паралельні стовпи ліберального оптимізму початку ХІХ століття та марксистського бачення радикальних суспільних перетворень, тепер, на думку Фюре, себе виснажила — не в останню чергу тому, що радянський комунізм, революційний спадкоємець у цій казці про мораль цілеспрямованої радикальної трансформації, постфактум зробив токсичним увесь цей спадок. За словами Фюре, Французька революція «померла».