Після війни. Історія Європи від 1945 року

В інших країнах державні відсотки капали через Національний інвестиційний банк і Промисловий гарантійний фонд — як-от у Нідерландах — чи його бельгійський еквівалент Société Nationale d’Investissement. У різний спосіб підтримували лише металургійну промисловість: у Британії Скарбниця зазвичай списувала борги компаній, які перебували в державній власності; у Франції уряд надавав позики під низький відсоток та здійснював політичні втручання, щоб створити для місцевих виробників вигідніші умови, ніж для конкурентів з-за кордону; у Західній Німеччині приватні виробники сталі отримували прямі грошові субсидії.

Ураховуючи такі національні розбіжності, форми приватизації в Європі, звичайно, також значно відрізнялися. Утім у будь-якому разі приватизація спричиняла певну дерегуляцію, лібералізацію ринків та створення нових фінансових інструментів, які сприяли продажам і перепродажам акцій частково або повністю приватизованих компаній. У Західній Німеччині, де головні експортні галузі (автомобільна, машинобудівна, хімічна та компанії з виробництва електроніки) вже були у приватній власності, перешкоди для ефективності й конкуренції становив не державний контроль, а радше висока фіксована вартість і норми ринку праці. За приватизацію в Німеччині, коли та почалася, відповідала насамперед Treuhandgesellschaft — державна корпорація, заснована в 1990 році, щоб позбутися колишніх державних східнонімецьких підприємств[428].

В Італії головним каменем спотикання на шляху до приватизації були корисливі інтереси, але не держави, а політичних партій. Приміром, християнські демократи та соціалісти використовували державний сектор і публічні холдингові компанії, щоб винагороджувати колег і підкуповувати прихильників, надаючи їм державні контракти на неконкурентних засадах та затягуючи їх у sottogoverno — підкилимну систему влади, яка лежала в основі їхнього панування. Однак усупереч цьому потужному несприятливому фактору італійський приватний сектор у той час стабільно зростав, особливо — виробничі підприємства з менш ніж сотнею працівників, таких в Італії було значно більше, ніж у Британії, Франції чи Німеччині.

Уже в 1976 році Конституційний суд поклав край монополії RAI — державних радіо- й телевізійних мереж. Через декілька років автомобільну компанію Alfa Romeo, яка тоді все ще працювала під егідою публічної холдингової компанії, «пожертвували» FIAT. Упродовж шести років найбільші холдингові компанії — IRI, INA, ENI та ENEL[429] — і самі перетворилися на публічні акціонерні товариства. Самі по собі вони не мали цінності, зовсім навпаки: у 1984 році IRI втрачала 4,5 мільйона лір на рік на кожному зі своїх 500 тисяч працівників. Але вони могли видавати облігації, які можна було обміняти на акції в підконтрольних їм компаніях, що тепер стояли в черзі на приватизацію.