Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ентузіазм щодо приватизації величезного державного сектору Франції спершу виявила консервативна парламентська більшість, яка стала переможцем на виборах 1986 року. Але й подальші уряди різного складу мали ту саму мету: насправді соціалістичні уряди останніх років Міттерана були найактивнішими приватизаторами. Першими активами, проданими в приватну власність за британською моделлю публічних розміщень акцій на біржі, були великі банки та TF1, один із трьох національних телевізійних каналів. Після них продали державні холдинги, страхові концерни, хімічні й фармацевтичні корпорації та гігантські нафтові конгломерати Total і Elf.

На відміну від місіс Тетчер та її послідовників, французи обережно ставилися до продажу державних комунальних підприємств чи «стратегічних» компаній на кшталт автомобільної компанії Renault (яку лише нещодавно, у 1985 році, врятував від банкрутства величезний державний грант). На ринку, як і в садівництві, французи з недовірою ставилися до незапланованого розростання. Вони воліли зберігати за собою певну можливість втручання, зазвичай залишаючи частину навіть приватизованих компаній під державним контролем. Отож сама приватизація у Франції була чітко врегульованою справою: держава пильнувала, щоб контрольні акції опинялися в тих компаній та підприємств, на які вона могла покластися, і міжнародні інвестори зі зрозумілих причин багато років ставилися до французького середовища з недовірою. Однак за французькими мірками ці зміни були значними й різко повертали країну до європейських і міжнародних тенденцій.

Напевно, тут варто щось сказати про хвилю приватизації, яка надбігла до західноєвропейських берегів у 1980-х роках та прокотилася континентом упродовж наступного десятиліття. Її поява була не раптовою. Як ми пам’ятаємо, частки British Petroleum одну за одною продавали з 1977 року; уряд Західної Німеччини розпрощався з хімічним комбінатом через емісію акцій ще в 1959 році, а за кілька років продав свої акції у Volkswagen; навіть Австрія впродовж 1950-х продала 40% своїх акцій у двох націоналізованих банках, а в 1972 році поступилася своїм значним пакетом у Siemens.

Але все це були хаотичні й, так би мовити, прагматичні приватизації. У 1980-х сталося дещо цілком відмінне, а уряди відчували тиск у питанні проведення цих приватизацій з двох абсолютно різних причин. По-перше, пришвидшення розвитку технологій (зокрема в телекомунікаціях та фінансових ринках) підважували старі «природні» монополії. Якщо уряди не могли тримати під контролем повітряні хвилі чи рух коштів заради суто власного використання, у «володінні» ними було мало сенсу. На користь того, щоб держава залишила собі контроль над частиною того чи іншого сектору — скажімо, над державним телеканалом чи поштовим відділенням, — діяли потужні політичні та соціальні аргументи; але конкуренції тепер було не уникнути.