Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тому, що правнича риторика щодо індивідуальних прав опинилася в царині справжньої політики, вона завдячує збігу між занепадом марксизму і міжнародною Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі, яка відкрилася в Гельсінкі того самого року, коли в Парижі вийшов друком «Архіпелаг ГУЛАГ». До того моменту ліві європейські інтелектуали зневажали розмови про «права»: ця зневага відлунювала відомою характеристикою Маркса «так званих прав людини» як егоїстичних і «буржуазних». У прогресивних колах такі поняття, як «свободи», «воля» чи «права», а також інші абстрактні речі, що асоціювалися з «людиною загалом», сприймали всерйоз лише тоді, коли перед ними стояв уточнювальний прикметник — «буржуазні», «пролетарські» або «соціалістичні».

Отож у 1969 році група інтелектуалів лівого флангу французької Об’єднаної соціалістичної партії розкритикувала власну партію (яку на той час очолювали Мішель Рокар та П’єр Мендес-Франс) за те, що вона підтримала празьких реформаторів. Ці реформатори, заявила вона, були «раді пасти жертвами дрібнобуржуазних ідеологій (гуманізму, свободи, справедливості, прогресу, всезагального таємного голосування тощо)». Це був не поодинокий випадок. Упродовж 1960-х років багато західних коментаторів лівого спрямування, які загалом мали цілком помірковані погляди, уникали вживання термінів «права» чи «свободи», щоб не здаватися наївними. У Східній Європі комуністи-реформатори та їхні прихильники також не вживали цих слів, але в їхньому випадку через те, що вони були заяложені та знецінені партійним дискурсом.

Однак із середини 1970-х років по всьому політичному спектру Західної Європи дедалі частіше можна було почути промови й прочитати тексти, які без самоцензури посилалися на «права людини» та «особисті свободи». Як зауважив один італійський спостерігач у 1977 році, ідею та ідеал «нероздільної» свободи вперше після війни обговорювали в лівих колах без «містифікації чи демагогії»[437]. Це не обов’язково одразу ставало частиною політики. Більшу частину 1980-х західноєвропейські робітничі та соціалістичні партії доволі безпомічно борсалися, у багатьох випадках удаючись до незаконного привласнення програм своїх опонентів, щоб приховати власну беззахисність. Але їхня відкритість до мови прав і свобод усе ж таки надала західноєвропейським науковцям та інтелектуалам доступ до трансформаційної мови політичної опозиції у Східній Європі, а також спосіб зв’язку зі стороною по той бік «залізної завіси» — і якраз вчасно, тому що саме з її східного боку тепер брали свій початок справді безпрецедентні та значні зміни.