Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У 1975 році чеський комуніст-реформатор Зденек Млинарж написав «Відкритого листа до комуністів та соціалістів у Європі», у якому звертався насамперед до єврокомуністів і просив підтримки у протидії репресіям дисидентів у Чехословаччині. Ілюзії щодо реформи комунізму розвіювалися непросто. Але такі, як Млинарж, уже були в меншості, а його вірі і в соціалізм, і в його західних прибічників уже тоді дивувалася більшість критиків комунізму всередині Радянського блоку.
Ці критики, яких тоді ще не називали «дисидентами» (тим, кого позначав цей термін, він зазвичай не подобався), переважно відцуралися режиму та «соціалістичної» мови, якою він послуговувався. Після 1968 року ця мова, яка закувала в залізні кайдани поняття «миру», «рівності» та «братерської доброзичливості», звучала особливо фальшиво — особливо для активістів 1960-х, які сприймали це серйозно. Саме вони — переважно студенти, науковці, журналісти, драматурги та письменники — були головними жертвами репресій, особливо в Чехословаччині, де Партія під керівництвом Ґустава Гусака («президента забутих спогадів») правильно розрахувала, що її найбільша надія на відновлення «ладу» полягає в задобрюванні незадоволеної громадськості матеріальними покращеннями й активному придушенні голосів незгодних і згадок про нещодавнє минуле.
Змушені піти в підпілля, яке в чеському випадку мало цілком буквальне значення, оскільки багато безробітних професорів та письменників улаштувалися кочегарами й котельниками, противники режиму навряд чи могли вести політичні дебати зі своїми гнобителями. Натомість вони, відкинувши марксистську риторику та ревізіоністські дискусії попередніх десятиліть, обернули обставини собі на користь і занурилися в підкреслено «неполітичні» теми. Серед таких тем, завдяки Гельсінським угодам, тема «прав» була найдоступнішою.
Конституції всіх країн Радянського блоку формально приділяли увагу правам та обов’язкам громадянина; а низка додаткових і доволі конкретних прав, погоджена в Гельсінкі, створила для внутрішніх критиків комунізму стратегічне вікно можливостей. Як зауважив чеський історик Петр Пітгарт, ідея полягала не в тому, щоб вимагати якісь нові права — це було б очевидним запрошенням для подальших репресій, — а в тому, щоб домогтися тих прав, які режим визнавав і які були закріплені в законі. Таким чином «опозиція» здавалася поміркованою, майже консервативною, а Партія мусила виправдовуватися.
Серйозне прочитання букви «соціалістичних» законів було більш ніж тактичним ходом для того, щоб присоромити лідерів комунізму. У закритих суспільствах, де політичним було все — а сама політика, відповідно, ставала неможливою, — «права» відкривали шлях уперед, перетворювалися на першу шпарину в завісі песимізму, яка огортала Східну Європу в «безмовні сімдесяті», кінцем монополії режиму на мову-як-владу. Крім того, конституційні права людей, за самою своєю суттю, свідчать про існування осіб, які висувають претензії одна до одної, а також до спільноти. Ці права стали простором між окремими безпомічними людьми та всемогутньою державою.
Рух за права («права людини»), як твердив молодий угорський теоретик Міклош Гарасті, був визнанням того, що виправити недоліки комунізму потрібно не створивши кращий комунізм, а побудувавши — чи відбудувавши — громадянське (тобто «буржуазне») суспільство. Іронія щодо такої трансформації марксистської програми та намагання замінити соціалістичну державу на буржуазне суспільство не залишилася непоміченою інтелектуалами в Празі чи Будапешті. Але, як пояснював угорський колега Гарасті Міхай Вайда, влада буржуазії здавалася його країні беззаперечно кращою за «нестерпний історичний досвід тиранії громадянина».
Важливість спроб відбудувати громадянське суспільство (цей туманний вислів, який позначав непевну мету, був, однак, дуже популярний серед інтелектуальної опозиції Східної Європи, починаючи із середини 1970-х і до сьогодні) полягала в тому, що вони свідчили про визнання марності намагань реформувати партію-державу після 1968 року. Мало хто всерйоз очікував, що Гусак у Празі чи Гонекер у Берліні (не кажучи вже про самі совєти) купляться на логіку «дискурсу прав» і серйозно сприйматимуть те, що написано в їхній Конституції. Говорити про права в теорії буквально означало засвідчувати їхню відсутність на практиці, нагадуючи спостерігачам удома і за кордоном, які невільні насправді були ці суспільства. Нова опозиція не залучала комуністичної влади, а навмисне говорила «іншою мовою».