Після війни. Історія Європи від 1945 року

За довгим «соціал-демократичним моментом» у Західній Європі стояла не лише прагматична віра в державний сектор чи відданість кейнсіанським економічним принципам, а й відчуття обрисів доби, яка вплинула навіть на її потенційних критиків і на багато років змусила їх замовчати. У такому поширеному розумінні нещодавнього минулого Європи змішалися спогади про Депресію, протистояння між демократією та фашизмом, моральна легітимність держави добробуту і — для багатьох людей з обох боків «залізної завіси» — очікування соціального прогресу. Це було панівним наративом ХХ століття; і коли його засадничі постулати захиталися й посипалися, вони потягнули за собою не лише жменьку державних компаній, а й політичну культуру і не тільки.

Якщо комусь цікаво, коли відбулося це перетворення, то самоусвідомлення післявоєнної Європи перевернулося в Парижі 28 грудня 1973 року, коли на Заході вперше з’явилося видання Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». У рецензії до англійського видання В. Л. Вебб написав: «Жити сьогодні і не знати цього твору означає бути невігласом в історії та упускати визначальний елемент знання теперішньої доби». Іронія полягала в тому, що, як визнавав сам Солженіцин, головна ідея книжки (що «справжній утілений соціалізм» — це варварська брехня, тоталітарна диктатура, яка ґрунтувалася на рабській праці й масових вбивствах) звучала аж ніяк не вперше.

Солженіцин і сам писав про це раніше, а крім нього про це писали незліченні жертви, ті, хто вижив, самовидці та вчені. «Архіпелаг ГУЛАГ» додав до попередніх свідчень десятки сторінок деталей і даних, але за своїм моральним запалом та емоційним впливом ця робота як набір свідчень не перевершувала «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург — роман, який вийшов у 1967 році; уперше опубліковані німецькою в 1957 році мемуари Марґарет Бубер-Нойманн, у яких вона розповідає про свій досвід перебування і в нацистських, і в радянських таборах; розповідь Вольфґанґа Леонгарда про розбиті ілюзії його власних переконань, які вийшли друком у 1955 році; чи навіть ранні розвінчання радянського міфу Віктора Сержа та Бориса Суваріна[430].