Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєікє», яку являло своїм громадянам “рабочє–крестьянскоє государство” — визнана у світі “родіна всєх трудящіхся”. Тільки–єдино за те, що вони мали необережність сторонитися “Вєлікого і могучєго”, разом із його брудними матюками…
Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би…
Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально–українського голодомору московськими більшовиками, свідчать — як завжди, — незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.
По–перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади “коммуністов і космомольцєв”, людей міських, а значить переважно російських. Десь — тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, — несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри “плани партії і правітєльства” — могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало “в собствєнность государства” (отого — “рабочє–крєстьянского”), на рахунок “хлібозаготовок”. Все зерно від тих “хлєбозаготовок” фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але — його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь–кого, хто до нього наблизився.
По–друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони “комсомольцєв” та… вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але… це ж більшовики, не забувайте. Причина? — якась “епідємія бєшєнства”, яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що “епідемія сказу” загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.
Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), — з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».
Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, — й досі засмічують генофонд українського народу…
Та, врешті, чому ж не згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 — “Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности”. Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, — 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як “закон про збирання колосків”. Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.
Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?
У важливому для історії питанні — хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, — немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище — “коммуністов і комсомольцєв”, — безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум “вождя”, — Л. Кагановіч, С. Косіор, та особливо він: П. Постишев.