Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
йому… Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.
На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью–йоркському готелі “Валдорф–Асторія”. Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію — Волтера Дюранті, — спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? — кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів… Як слушно писав колись великий російський сатирик, М.Є. Салтиков–Щєдрін:
“Взгляни на первую лужу — и в ней найдешь гада, который иройством своим всех прочих гадов превосходит и затемняет.”
Золоті слова…
Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847–1921), який вважається засновником у США так званої “жовтої преси”. Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь–яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації — переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило — нижчих.
Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885–1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман “Арровсміт” 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, — і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.
Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: “Голод в Росії — да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!”
Були й такі собі соціалісти — теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого “Фабіанського товариства”. Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних ім. Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини…
Ці Божі кульбабки від соціалізму полишили по собі розлеглу графоманію, під назвою: “Совєцький комунізм: нова цивілізаціяі” (Лондон, 1937) оприлюднену саме в рік “Великого Полювання”.
Відразу віддамо їм належне. Ця двійка комуністичних пророків від фабіанства — цілком виправдовує всі людожерські заходи Сталіна та його режиму щодо селянства. Вони повністю виправдовують:
1. Сталінську колективізацію, з усіма її численними ексцессами та згубними наслідками.
2. Повністю виправдовують “розкуркулення”, бо — як пишуть вони: “радянський уряд навряд чи міг зробити інакше”.
3. Категорично заперечують наявність будь–якого голоду не кажучи про те, що було, — навмисний голодомор). Спираючись при цьому на уже відомого нам американського брехуна і пройдисвіта, пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті.
Щодо цього, то знову ж, неможливо це навести опінію бездоганно чесної людини, з іншого покоління:
Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: “Якою сильною мусила бути віра і рішучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення”. Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його “остаточною розв’язкою” єврєйського питання.