Аналітична історія України

Автор: Боргардт Олександр
Год: 2008
Язык: украинский
Жанр: История

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.

Перейти на страницу:

Що ж, “вибір народу” (був він чи не був?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком–тишком і завітати.

* * *

Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? — тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, — стан України по ньому — був не з кращих:

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено.

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 304)

Але, все це було ХХ століття, а до “доби атому” або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом — з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, — наш постійний заступник, так званий “цивілізований світ”? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? — чи хоча би — як мінімум — осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким “правосуддям” вкупі з ҐПУ попередня афера з “процесом Шварцбарта”, — ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім — подивимось.

Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.

Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, — наступні ґазети: “Манчестер Ґардіен” і “Дейлі Телеґраф” (Англія), “Матен” і “Фіґаро” (Франція); або “Нойе Цюріхер айтунґ” чи “Ґазетт де Лозанн” (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були “Крісчен Сайенс Монітор” та “Нью Йорк Ґеральд Трибюн”. Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже — браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь–які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості.

(теж там, с. 341)

І — далі:

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало на тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

(теж там, с. 342)

Однак… чому ж проігнорували? — чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США — оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, — негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?

Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що на Заході дехто добре торгував своїми переконаннями за добрі сталінські гроші (не в совєцьких карбованцях, ясна річ).

Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого “тов. Сталіна І. В.” У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: “будь–які повідомлення про голод у Росії — це перебільшення або злісна пропаґанда”; та підтверджував це у листопаді: “нема жодного голоду чи смертей від голоду”. Зауважимо, що він — на відміну від інших — мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» — він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?