Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених “колхозніков” з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, — потрібна була “отпускная”, засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, “совєршєнно сєкрєтно”), теж за підписом улюбленого “вождя” України — “О средствах борьбы с детской беспризорностью”. Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С. Косіор так влучно охрестив “бродяжнічєством”. Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь–якось вижити.
Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас “кулаков”. Бо це, бачите: “кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели”. Гудить куций “вождь” і місцеві орґани влади, які — виявляється — цьому якось ще й “потворствуют”.
Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був він увесь від самого початку – цей злочинний режим ще й масовим психозом, що наслідував паранойю свого засновника, божевільного Лєніна?
Наприкінці «Постановлєніє» передписує “облісполкомам” орґанізувати негайно “сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей”. Тобто, під приводом “дєтской бєспрізорності» — ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля — божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.
Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.
Цей останній пункт “Постановлєнія” дає підстави господіну М. Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як “вождя” “любіла Україна”, — так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей? — всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? — або не любив «велікій Сталін?»…
Попереднє, щодо С. Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення “вождів” більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), — до Українського Голокосту, створеного їх руками.
Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, — дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, — не забаримося. А саме — нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною — служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву “нєобоснованних рєпрєссій Сталіна”. Адже робити жертву укравши попередньо матеріали “дєла” (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, — це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.
А тому всім їм — одне природне місце, — на великій шибениці історії; і — ніде більше.
А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох — “Пата і Паташона”, “наш Лазарь Моісєєвіч”, дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…
Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.
Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у №177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.